українська      
   
 
Виставки on-line
13.02.2017
Розробки київських суднобудівників (за документами ЦДНТА України)

Суднобудування – це галузь машинобудування, підприємства якої будують і ремонтують судна усіх типів та інші плавучі споруди (плавучі доки, крани, плавучі причали, земснаряди, землечерпалки і тощо). У 1862 році було засновано машинобудівне підприємство – Київський суднобудівний завод «Ленінська кузня», який є одним із найстаріших в Україні.

У 2017 році виповнюється 155 років з дня заснування заводу. Ця виставка приурочена до його ювілею. Підвищені вимоги до столичного підприємства сприяли зростанню загального технічного рівня, підготовці кадрів, творчій організації виробництва, внаслідок чого завод вдало функціонує в наші дні.

У ЦДНТА України зберігаються документи Центрального конструкторського бюро заводу «Ленінська кузня» Міністерства суднобудівної промисловості СРСР, м. Київ, у фонді Р-108, документи якого представлені у комплексах 2-317 – транспортний рефрижератор-постачальник типу «Лівадія» та 2-145 – колекція вантажного та пасажирського водного транспорту.

Експозиція виставки складається із п’яти  розділів:

1.      Парові машини в суднобудуванні.

2.      Пасажирські та вантажопасажирські судна.

3.      Вантажні судна.

4.      Буксирний транспорт.

5.      Судна різного призначення.

Розділ 1. «Парові машини в суднобудуванні». У першому розділі висвітлюється тема парових машин у суднобудуванні. Сюди відносяться: клапанна парова машина 375х800мк2 / 800 (див. док. 1); швидкохідна парова машина 180х300/160 (див. док. 2); паров а машина 520х1100/1200 (див. док. 3); парова машина підвищеного тиску 470х1050/1100 (див. док. 4).

Розділ 2. «Пасажирські та вантажопасажирські судна». Пароплав – це судно, що приводиться в рух паровою машиною або паровою турбіною. В експозиції виставки цей вид транспорту представлений документами таких моделей як перша пароплавна машина 475х1000/1100 (див. док. 5) та річковий вантажопасажирський колісний двоповерховий пароплав 450 к. с. (див. док. 6–8)

Розділ 3. «Вантажні судна». Баржа – плоскодонне несамохідне або самохідне   вантажне судно   із спрощеними обрисами корпуса. Цьому виду транспорту присвячено третій розділ виставки, де представлені документи наступних суден: палубна баржа вантажопідйомністю 250 т (див. док. 9 ); суховантажна баржа вантажопідйомністю 300 т (див. док. 10); нафтоналивна баржа вантажопідйомністю 400 т (див. док. 11 – 12); річкова несамохідна баржа – майданчик вантажопідйомністю 800 т (див. док. 13–14); річкова несамохідна палубна суховантажна баржа – майданчик вантажопідйомністю 800 т (див. док. 1 5 ); наливна баржа вантажопідйомністю 1500 т для водіння штовханням (див. док. 1 6 ). Остання проектувалась із новим на час створення методом штовхання. Ободи корпуса своєрідні, симетричні для носу та корми з невеликим напівбаком та полуютом. Баржа проектувалась із подвійним призначенням для перевезення одного вантажу в одну сторону та іншого на зворотному шляху.

Шаланда – це невелике судно типу баржі, призначене для навантаження чи розвантаження суден на рейді, перевезення ґрунту. У цьому розділі представлені документи самохідної морської ґрунтовідвізної шаланди ємністю 400 м3 (див. док. 17–18).

Теплохід   — самохідне судно, основним рушієм якого є двигун внутрішнього згорання,   найчастіше   — дизельний. В експозиції представлено рефрижераторний теплохід вантажопідйомністю 1000 т (див. док. 19 ).

Транспортний рефрижератор-постачальник типу «Лівадія» (див. док. 20 –2 1 ) було розроблено у 1930 р. Спроектовано для Литви. Усього було побудовано 145 таких суден. Він призначався для приймання від суден, промислових експедицій, портопунктів і прибережних рибних заводів готової рибопродукції і транспортування її до пункту призначення, а також транспортування вантажу для промислових експедицій і портопунктів.

Розділ 4. «Буксирний транспорт». Буксир – це   самохідне   судно   для буксирування і кантування інших суден і плавучих споруд. У цьому розділі представлена проектна документація розробки річкового буксирного транспорту: річковий колісний буксир 200   к.   с. /БР-200/ (див. док. 22 23 ) та буксирний пароплав 400 к. с. (див. док. 24 25 ).

Розділ 5. «Судна різного призначення». У п’ятому  розділі знаходяться документи з таких проектів: несамохідна річкова нафтоперекачувальна станція 1000 м3/год (див. док. 2 6 ) та наливний нафтотранспорт НТ–1,2, НТ–2 (див. док. 2 7) . На виставці представлені документи також плавучої електростанції  8 000 кВт (див. док. 2 8 –2 9) , яка була спроектована для головного туркменського каналу, де забезпечували плавучі земснаряди.

Також представлені документи «Судно № 236» (див. док. 30 ).
 
Провідний спеціаліст відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Коваль Ю. Ю.
30.09.2016
Модельний ряд тракторів Харківського промгіганта (проекти Харківського тракторного заводу, що зберігаються у ЦДНТА України)

1 жовтня 1931 року з конвеєра Харківського тракторного заводу (ХТЗ) зійшов перший трактор, що поклало початок діяльності одного з потужних промислових гігантів у галузі тракторобудування. Ювілею цієї події присвячено виставку «Модельний ряд тракторів Харківського промгіганта». До неї увійшли документи з проектування восьми моделей тракторів , що зберігаються у двох фондах Центрального державного науково-технічного архіву України: Р-26 – Відкрите акціонерне товариство «Харківський тракторний завод ім ені С. Орджонікідзе » Міністерства промислової політики України, м. Харків (комплекси 2-25, 2-30, 2-138, 2-151, 2-152, 2-153); Р-27 – Алтайський ордена Леніна тракторний завод імені М. І. Калініна Міністерства тракторного та сільськогосподарського машинобудування СРСР, м. Рубцовськ (РРФСР) (комплекси 2-26, 2-43). В иставкова експозиція охоплює період становлення і найбільш інтенсивного розвитку вітчизняного тракторобудування і демонструє передові досягнення інженерів тракторної техніки 1930-х – 1960-х років.

Усі представлені трактори у різний час вироблялися на ХТЗ. Дві довоєнні моделі (СХТЗ 15/30 та ХТЗ-12) у роки Другої світової війни потрапили до м. Рубцовськ, де на базі евакуйованого Харківського тракторного заводу було побудовано Алтайський. І вже звідти їх проекти були передані до ЦДНТА України на державне зберігання, склавши в архіві окремий фонд.

Документи систематизовані за хронологією розробки моделей:

Колісний трактор СХТЗ 15/30 – перший вітчизняний масовий трактор, який зійшов з конвеєрів Харківського і Сталінградського тракторних заводів, створювався на базі американської машини Mc Cormic International 15/30 (випускався на цих заводах від їх пуску до 1937 року).

ХТЗ-12 – гусеничний газогенераторний трактор, який призначався для роботи в лісистій місцевості, віддаленій від залізниць, куди важко було доставити рідке паливо (випускався на ХТЗ у 1939–1941 роках).

СХТЗ-НАТІ-1ТА – перший гусеничний трактор, який виробляли ХТЗ і СТЗ, починаючи з 1937 аж до 1949 року, а також первісток Алтайського тракторного заводу (де випускався з 1942 по 1952 роки).

ДТ-54 ­– потужний гусеничний трактор з дизельним двигуном 54 к. с. (випускався на ХТЗ у 1949–1961 роках, СТЗ у 1949–1963 роках та АТЗ у 1959–1972 роках). Трактор був призначений як для сільськогосподарських потреб, так і для дорожніх, будівельних, меліоративних робіт, перевезення вантажів. Ця модель добре зарекомендувала себе в різних умовах, освоюючи цілинні землі Уралу, Сибіру, ​​Казахстану і Далекого Сходу. У середині 1950-х років за допомогою харківських конструкторів випуск ДТ-54 було налагоджено на Лоянському тракторному заводі (КНР), таким чином він став первістком китайського тракторобудування.

ХТЗ-7 – перший в СРСР колісний трактор з гумовими шинами низького тиску, гідравлічною системою і пристосуванням для навішування сільськогосподарських знарядь. Його призначення – виконання малоенергоємних робіт у садах, городах і присадибних ділянках. Для кращого пристосування машини до різних умов роботи в конструкції передбачено регулювання величини агротехнічного просвіту, поздовжньої бази, а також переналагодження на реверсивний хід. Цей трактор вперше почав випускати у 1950 році Харківський авторемонтний завод № 10 (пізніше перейменований на Харківський трактороскладальний завод) – другий в Україні тракторний завод (випускався на ХТСЗ у 1950–1955 роках).

Колісні трактори ДТ-14 (випускався на ХТЗ у 1955–1959 роках) та ДТ-20 (випускався на ХТЗ у 1958–1969 роках) багато в чому подібні до ХТЗ-7, але мають низку конструктивних удосконалень.

ХТЗ-15АМ – потужний гусеничний електротрактор, призначений для роботи з плугом та іншими ґрунтообробними знаряддями в електрифікованих районах (випускався на ХТЗ у 1950-х роках).


Начальник відділу використання 
інформації  документів 
ЦДНТА України
Алєксєєнко А. О.

29.06.2016
До 60-річчя відновлення Запорізького титаномагнієвого комбінату та 60-річчя діяльності ДП "ДНДП Інститут титану"

Металургійна промисловість являє собою одну з найбільш розвинутих галузей економіки України. Важливою її складовою є кольорова металургія, яка охоплює видобування і збагачення руд, виробництво та обробку кольорових металів та їх сплавів (усіх, крім заліза).

Значна заслуга у розвитку цієї галузі належить Державному підприємству «Державний науково-дослідний і проектний Інститут титану», м. Запоріжжя, якому у 2016 р. виповнюється 60 років. Проектні та науково-дослідні розробки Інституту титану за 1932–1979 роки склали окремий фонд у Центральному державному науково-технічному архіві України (ЦДНТА України). Його історія тісно пов’язана з розвитком потужностей Запорізького титаномагнієвого комбінату (ЗТМК), який 29 червня 1956 р. отримав друге народження як первісток української титанової промисловості, виробивши для країни перший вітчизняний титан. До ювілеїв цієї події та фондоутворювача архів підготував виставку документів з фонду Р-62 (з комплексів 1-141 та 3-14), які демонструють співпрацю Інституту титану та ЗТМК.

Її початок ведеться з серпня 1956 р., коли на базі проектно-конструкторського відділу Дніпровського титаномагнієвого заводу (ДТЗМ, таку назву тоді мав ЗТМК) та бригади проектувальників Державного інституту по проектуванню алюмінієвих, магнієвих та електродних заводів «Діпроалюміній» створено Філію Державного спеціального проектного інституту № 1 (ДСПІ № 1). Перед працівниками було поставлене відповідальне завдання забезпечити нове виробництво дослідними зразками апаратів та устаткування, а також запроектувати ІІ чергу будівництва заводу.

У 1958 р. філію реорганізовано в Український державний проектний інститут кольорової металургії «Укрдіпрокольормет», а у грудні того ж року його перейменовано на Український науково-дослідний і проектний інститут кольорової металургії «Укрдіпрокольормет». Зросла кількість об’єктів, для яких він виконував проектування цехів; у його структурі створено науково-дослідну частину. Дослідження, здебільшого, проводилися на базі заводських лабораторій і мали прикладний характер. Про їх тематику свідчать науково-технічні звіти, зокрема ті, що представлені на виставці.

Для ДТМЗ розроблялися проекти ІІІ та IV черги будівництва та реконструкції. У 1960 р. введено в експлуатацію цех електролізу, що дало змогу відновити виробництво магнію в Запоріжжі; у 1964 р. освоєно виробництво кремнію, завдяки чому завод став найбільшим в СРСР виробником напівпровідникової продукції.

У 1965 р. «Укрдіпрокольормет» було визначено головним з техніко-економічних питань розвитку титаномагнієвої промисловості, а також за тематичними напрямами науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт в галузі металургії титану; цього року він став Всесоюзним науково-дослідним і проектним інститутом титану.

Одна з його функцій полягала у популяризації титанової продукції та сприянні її широкому застосуванню у різних галузях промисловості. З цією метою Інститутом титану проводилася підготовка виставок і буклетів, здійснювалися відповідні дослідження. На кінець 1960-х років основними споживачами титану та його сплавів залишалися оборонні підприємства, військова та цивільна авіація, ракетна техніка. Тому деякі технології мали гриф секретності.

На виставці представлено розсекречену документацію щодо проектування комплексу виробництва кремнієвих структур з діелектричною ізоляцією (КСДІ), яку розробляв Інститут титану для ЗТМК у 1970-х роках.

З набуттям Україною незалежності у 1991 р. назву інституту змінено на Український науково-дослідний і проектний інститут титану. У 1993 р. його призначено провідним з проведення науково-дослідних та конструкторських робіт, проектуванню підприємств кольорової металургії України; перейменовано на Державний науково-дослідний і проектний інститут титану. З 2012 р. він називається Державне підприємство «Державний науково-дослідний і проектний інститут титану» (ДП «ДНДП Інститут титану»).

Сьогодні Україна є значним виробником титану на світовому ринку. Свій помітний внесок у це досягнення внесли і працівники Інституту титану та ЗТМК.
 
Представлена виставка складається з чотирьох розділів:
Розділ 1.  Цехи Дніпровського магнієвого заводу (ДМЗ). 1930-ті рр.(рис. 1-3).
Розділ 2.  Будівництво та реконструкція Дніпровського титаномагнієвого заводу (ДТМЗ). 1950-ті – 1960-ті рр.(рис. 4-12).
Розділ 3. Виробництво кремнієвих структур з діелектричною ізоляцією (КСДІ) на Запорізькому титаномагнієвому комбінаті (ЗТМК). 1970-ті рр. (рис. 13-16).
Розділ 4. Звіти про науково-дослідні роботи Українського державного проектного інституту кольорової металургії «Укрдіпрокольормет» / Всесоюзного науково-дослідного і проектного інституту титану (Інституту титану). 1961–1976 рр. (рис. 17-33).
 
Добірку документів з історії діяльності Запорізького титаномагнієвого комбінату і Державного науково-дослідного та проектного інституту титану у 1950–1960 рр., підготовлену співробітниками Державного архіву Запорізької області, Центрального державного науково-технічного архіву України, розміщено також на офіційному веб-сайті Державного архіву Запорізької області за посиланням: http://www.archivzp.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=603%3Al-60-------60---l--r&lang=ua

       

Начальник відділу використання

інформації документів

ЦДНТА України

Алєксєєнко А. О.

28.04.2016
Питання охорони праці на тлі науково-технічного прогресу (за документами з фондів ЦДНТА України)

Виставка присвячена Всесвітньому дню охорони праці, котрий щорічно відзначається 28 квітня, та проводиться у рамках Тижня охорони праці у ЦДНТА України.

Мета виставки – ознайомити відвідувачів з історичними аспектами питань охорони праці, висвітленими у звітах про науково-дослідні роботи з фондів ЦДНТА України, на підприємствах чорної металургії, об’єктах скляної та соляної промисловості. На виставці представлено науково-дослідну документацію з 6 фондів :

Р-13 Український науково-дослідний інститут металів Міністерства чорної металургії СРСР, м. Харків;

Р-102 Всесоюзний науково-дослідний інститут безпеки праці в гірничорудній промисловості “ВНДІБПГ” Міністерства чорної металургії СРСР, м. Кривий Ріг Дніпропетровської області;

Р-112 Науково-дослідний інститут санітарної техніки і обладнання будівель і споруд Міністерства будівельних матеріалів СРСР, м. Київ;

Р-115 Державний Макіївський ордена Жовтневої революції науково-дослідний інститут по безпеці робіт у гірничій промисловості “МакНДІ” Міністерства вугільної промисловості СРСР, м. Макіївка Донецької області;

Р-135 Науково-дослідний гірничорудний інститут “НДГРІ” Міністерства чорної металургії СРСР, м. Кривий Ріг Дніпропетровської області;

Р-146 Всесоюзний науково-дослідний інститут соляної промисловості “ВНДІсіль” Державного агропромислового комітету СРСР, м. Артемівськ Донецької області.

Авторами документ ів, окрім фондоутворювачів, є Інститут гірничої справи ім. М. М. Федорова Академії наук УРСР (Криворізький філіал), м. Кривий Ріг, та Науково-дослідний інститут з вентиляції, пиловловлювання та очищення повітря на підприємствах   металургійної промисловості “НДІметалургвентиляція” Міністерства чорної металургії СРСР, м. Кривий Ріг.

Експозиція розподілена на 4 тематичні розділи:

1.         Охорона праці у чорній металургії.

2.         Безпека при спланованих підривах у гірничорудній справі.

3.         Виробничий травматизм та аварії.

4.         Техніка безпеки у соляній та скляній промисловості.

Охорона праці – система збереження життя і здоров’я робітників у процесі трудової діяльності, складовими частинами системи є, зокрема, гігієна праці, виробнича санітарія, промислова безпека тощо.

Перший розділ виставки надає інформацію про розвиток питання охорони праці у чорній металургії. Одними з перших документів стосовно теми охорони праці у фондах ЦДНТА України є наукові звіти з вивчення проблеми мінерального пилу у чорній металургії та його шкідливої дії на здоров’я працівників. В архівних документах 1939 р. зазначається, що тогочасна наука мала вкрай неповні відомості щодо процесів пилоутворення на підприємствах. Визнавалося, що найшкідливіших компонентом пилу є двоокис кремнію ( SiO 2 ), проте механізм його дії, те, як саме він сприяє виникненню такого професійного захворювання як силікоз, різновиду пневмоконіозу, залишалося неясним.

У повоєнний час було видано Постанову Ради міністрів СРСР “Про заходи з попередження захворюваності силікозом серед працівників гірничорудної промисловості, зайнятих на підземних роботах” (13.08.1946 р.), згідно з нею головними заходами профілактики пилоутворення мало стати буріння шпурів з водою та пиловловлювальними реагентами, інтенсифікація вентиляції, застосування респіраторів. У цей час було встановлено, що двоокис кремнію у шахтному пилу має хіміко-токсичну дію, але радикального вирішення питання усунення шкідливої дії знайдено не було, здебільшого через фактичну несумісність вимог санітарної техніки і гігієни з умовами ведення робіт, пов’язаних з виділенням пилу.

Проте було запроваджено профілактичний засіб боротьби з пневмоконіозами. Експериментальним шляхом встановили, що деякі речовини, зокрема гідрат окису алюмінію, помітно ослаблюють агресивну дію двоокису кремнію. Пропонувалося на підприємствах чорної металургії облаштовувати спеціальні інгаляторії з розпилення алюмінієвого пилу для працівників з метою вивчення ефективності даного методу. Подальший розвиток науки довів його низьку дію.

Санітарними нормами проектування промислових підприємств від 1954 р. встановлена гранично допустима концентрація двоокису кремнію у мінеральному пилу – 10 %, проте на більшості підприємств галузі ця норма не витримувалася. Зокрема, на шахтах і агломераційних фабриках Криворізького басейну на початку 60-х рр. концентрація перевищувалася у 1,5–2 рази. Не дивлячись на вживані заходи динаміка захворюваності пневмоконіозами залишалася стабільно високою.

Проблема перевищення рівню шуму та вібрацій, котра теж тягла за собою виникнення профзахворювань (втрата слуху, вібраційна хвороба), вирішувалася удосконаленням техніки, впровадженням глушників, звукоізоляції та індивідуальних засобів захисту від шуму (в 1957 р. запропоновано масове застосування антифонів).

До другого розділу увійшли архівні документи з вивчення особливо небезпечних робіт у промисловості, а саме підривної справи на шахтах та кар’єрах. Підвищення рівня безпеки при підривних роботах у гірничовидобувній промисловості у 50-х рр. стало можливим через впровадження нового електричного способу підривання замість вогневого. Цей захід та використання удосконалених, більш безпечних, вибухових речовин дозволили знизити у Криворізькому басейні кількість важких нещасних випадків на 25 %, смертельних – на 80 %.

Подальше безперервне зростання обсягів та інтенсивності розробки корисних копалин безпосередньо пов’язане з розширенням масштабів ведення вибухових робіт, в архівних звітах 1984–1986 рр. зазначається, що більш ніж 80 % нещасних випадків при проведенні підривних робіт сталися через організаційні причини.

Третій розділ присвячено нещасним випадках на виробництві та архівним звітам з вивчення тенденцій травматизму. Прикладом грубого порушення правил безпеки став нещасний випадок на Алмазнянському металургійному заводі 9 травня 1937 р., акт про який зберігається у ЦДНТА України у складі звіту про науково-дослідну роботу.

Архівні документи свідчать про намагання узагальнити досвід нещасних випадків на виробництві з метою надання відповідних рекомендацій. У 1947 р. інститут “НДГРІ” проаналізував травматизм на усіх діючих на той час 13 рудниках Криворізького басейну, у 1956 р. – на підприємствах тресту “Нікополь-Марганець”, відзначалася тенденція до збільшення рівня травматизму, що було пов’язано насамперед зі збільшенням обсягів виробництва та працівників підприємств.

У 1983 р. інститут “МакНДІ” виконав аналіз вибухів газу і вугільного пилу на шахтах Мінвуглепрому СРСР, зібрані докладні відомості щодо кожного випадку займання метану, наслідків аварії. Ці документи перебували на зберіганні під грифом “секретно”, розсекречені у 2009 р.

Загальні відомості про специфіку охорони праці у солевидобувній промисловості, матеріали про заходи покращення умов праці на скляному заводі становлять четвертий розділ виставки.
 
Провідний спеціаліст відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Барикіна О. І.
27.04.2016
Панченко Тамара Федотівна – український архітектор, професор, доктор архітектури, Народний архітектор України

27 квітня 2016 року виповнюється 80 років українському архітектору, професору, доктору архітектури, Народному архітектору України, дійсному члену Української академії архітектури, Почесному працівнику туризму, керівнику кафедри ландшафтної архітектури Київського національного університету будівництва і архітектури Панченко Тамарі Федотівні (див. док. 1). Десятиліттями вона була членом правління і керівником Спілки архітекторів України, вченим секретарем архітектурної секції Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами. Тамара Федотівна займалася проектуванням курортів та зон відпочинку, давала аналіз уже побудованим курортам, пропонувала свої варіанти для удосконалення або ж   подальшої розбудови.

На виставці, присвяченій діяльності Тамари Панченко, представлені документи із сформованого нею фонду особового походження (Р-228) та фонду Державного науково-дослідного і проектного інституту містобудування «НДПІмістобудування» Міністерства України у справах будівництва і архітектури, м. Київ (Р-100), що зберігаються у Центральному державному науково-технічному архіві України.

Архівний фонд Т. Ф. Панченко містить творчі документи (дисертація, книги та буклети, статті, списки наукових проектних робіт та доповідей), біографічні (особисті, педагогічної діяльності, службової діяльності), документи про фондоутворювача, зображувальні документи, усього 93 документа.  

 

Тамара Панченко народилася 27 квітня 1936 року у м. Києві, у родині службовців. У 1954 році закінчила школу зі срібною медаллю та вступила до Київського інженерно-будівельного інституту на архітектурний факультет, який закінчила у 1960 році.

Трудова діяльність Т. Ф. Панченко розпочалася у 1960 році, вона була зарахована на посаду інженера будівельного відділу у Державний проектний інститут «Укрдіпробудматеріали». У 1962 році була переведена на роботу у Науково-дослідний і проектний інститут містобудування «НДПІмістобудування» Академії будівництва та архітектури УРСР на посаду молодшого наукового співробітника, де у 1990-ті роки була призначена заступником директора інституту з наукової роботи. За період роботи в інституті очолювала науковий напрямок у галузі містобудування, планування та забудови курортів, зон відпочинку та туризму, територіальної організації природно-заповідного фонду.

У 1966 році Тамара Федотівна закінчила аспірантуру за спеціальністю «Районне планування та містобудування». За час перебування в аспірантурі виконала дисертацію «Принципи планувальної організації бальнеологічних курортів (на досвіді УРСР)» (див. док. 2), яку успішно захистила у 1967 році, отримавши науковий ступінь кандидата архітектури.

У 1986 році у Москві захистила докторську дисертацію з теми: «Містобудівні основи комплексного формування курортів» (див. док. 3), в якій Т. Ф. Панченко розвиває концепцію будівництва курортних комплексів, курортних центрів у міському середовищі, комфортної розгалуженої інфраструктури. У 1990 році рішенням Вищої атестаційної комісії (ВАК) їй було присвоєно вчене звання професора.

Панченко Т. Ф. – керівник, автор і співавтор понад 270 наукових праць, у тому числі 10 міжнародного співробітництва. Учасник спільних проектів TACIS (ООН) з Болгарією, Румунією, Туреччиною та іншими країнами (див. док. 4). Має понад 140 публікацій, у тому числі 40 книг, 15 видань англійською мовою (див. док. 5­­–8). Доповідач на більше ніж на 38 наукових конференціях, в тому числі 25-ти міжнародних (див. док. 9–11).

Однією з перших в нашій країні Панченко висловилась про такий новий вид відпочинку, як екологічний туризм, наполягаючи на необхідності розвитку унікального рекреаційного потенціалу українського села.

Займаючи різні посади в НДПІмістобудування, Т. Ф. Панченко брала участь у проектуванні таких значних об’єктів як: генплани курортів Хмільник (Вінницька обл.), Ореанда (Ялта, АР Крим) (див. док. 12), Приморське (Одеська обл.), Кароліно-Бугаз-Санжейка (Одеська обл.); територіальних схем розвитку курортів, зон відпочинку та туризму, національних курортів та заповідників України, країн колишнього Радянського Союзу (див. док. 13–16).

Представлені в експозиції роботи Т. Ф. Панченко мали вагоме значення для розвитку вітчизняного містобудування. Для України 1970-х років це були новаторські розробки, у яких визначалися основні принципи проектування курортів районів та комплексів як нових містобудівних формувань (див. док. 17–20), робилася спроба загальної класифікації курортів (див. док. 21­–23), ці розробки стали основою для створення   нормативної документації для будівництва великих рекреаційних комплексів.

У документах фондоутворювача, переданих на державне зберігання, висвітлено відомості про виробничі досягнення Панченко Тамари Федорівни та як вони відмічені державою. Вона є лауреатом премії Держцивільбуду СРСР за впровадження нової техніки (1977), має відзнаки і нагороди: звання Заслужений архітектор України (1997); подяки Кабінету Міністрів України (2002), Почесну грамоту Держбуду України (2005); Почесну грамоту Київської облдержадміністрації; звання Народний архітектор України (2007) та багато інших почесних нагород (див. док. 24–27). За високі наукові досягнення отримала міжнародні кваліфікаційні сертифікати TACIS (1995) та Берлінського університету ім. Гумбольдта (1998).

Вона зробила вагомий внесок у розвиток проектування курортів та зон відпочинку. Під її керівництвом навчались та працювали молоді архітектори, тому можна впевнено говорити, що Т. Ф. Панченко виростила покоління архітекторів, які працюють та продовжують втілювати в життя її ідеї.
 
Провідний спеціаліст відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Коваль Ю. Ю.
30.10.2015
Будівельна техніка XX століття (за документами ЦДНТА України)
У ЦДНТА України зберігається значний масив науково-технічної документації, яка висвітлює історію і розвиток промислового та цивільного будівництва, а також будівництва об’єктів інфраструктури в нашій країні. Проблема розвитку будівельної галузі є однією з центральних і найменш досліджених в історії України XX століття.   Лише нещодавно дослідники науки і техніки звернули увагу на історичні лакуни, що утворилися через недостатнє вивчення науково-технічної документації, присвяченої особливостям зведення споруд. Насамперед це відноситься до машин і пристроїв, за допомогою яких зводилися численні багатоповерхівки, корпуси промислових підприємств, шкіл, лікарень та інших споруд, без знання про які не можна створити цілісну картину еволюції й основних тенденцій у промислово-цивільному будівництві.
Керуючись бажанням доповнити знання про розвиток будівельної галузі в Україні у XX столітті інформацією про будівельну техніку, було вирішено звернути особливу увагу на відповідну науково-технічну документацію з фондів ЦДНТА України. Основною метою виставки є сприяння до підвищення інтересу стосовно проблеми механізації праці в Україні при будівництві промислових і цивільних споруд.

До експозиції увійшли архівні документи з фондів: Колективне підприємство проектний і науково-дослідний інститут «Харківський ПромбудНДІпроект» (без відомчої підлеглості), м. Харків (ф. Р-2, к. 3-4); Державний науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут «ПівденНДІдіпрогаз» Міністерства газової промисловості СРСР, м. Донецьк (ф. Р-12, к. 2-10); Донецький державний проектно-конструкторський та експериментальний інститут комплексної механізації шахт «Дондіпровуглемаш» Міністерства вугільної промисловості СРСР, м. Донецьк (ф. Р-45, к. 2-245); Новокраматорський ордена Леніна і ордена Жовтневої революції машинобудівний завод ім. В. І. Леніна Міністерства важкого та транспортного машинобудування СРСР, м. Краматорськ (ф. Р-50, к. 2-53); Відкрите акціонерне товариство «Науково-дослідний, проектно-технологічний та конструкторський інститут «Укркраненерго» (без відомчої підлеглості), м. Харків (ф. Р-55, к. 2-334); Всесоюзний науково-дослідний інститут організації та механізації шахтного будівництва «ВНДІОМШБ» Міністерства вугільної промисловості УРСР, м. Харків (ф. Р-68, к. 3-19, 3-44); Запорізький проектно-конструкторський та технологічний інститут «ЗПКТІ» Міністерства автомобільної промисловості СРСР, м. Запоріжжя (ф. Р-104, к. 2-146); Головне спеціальне конструкторське бюро автонавантажувачів, ГСКБ автонавантажувачів Міністерства автомобільної промисловості СРСР, м. Львів (ф. Р-189, к. 2-256);   Науково-дослідний інститут будівельного виробництва «НДІБВ» Держбуду УРСР, м. Київ (ф. Р-204, к. 3-66).

Документи, представлені на виставці, умовно поділені на два розділи, у яких висвітлюється зміст науково-технічної документації, що присвячена розробці нових і модернізації вже наявних зразків будівельної техніки, а також ручних будівельних машин і механізмів.

Розділ I . Великогабаритні будівельні машини і пристрої

Будівельні машини – це засоби механізації, призначені для виконання будівельних робіт. Залежно від кінцевої мети, певні будівельні машини виконують послідовно низку робочих процесів. За призначенням можна виділити основні групи будівельних машин: машини для виробництва підготовчих, земляних, дорожніх, бурових, пальобійних, арматурних, бетонних, покрівельних, оздоблювальних робіт тощо.

У ЦДНТА України зберігаються проекти машин, які передбачалося використовувати у промисловому та цивільному будівництві (агрегат 8Т-21 (рухомий козловий кран) (див. док. 1.1), високочастотний (вібраційний) розчинонасос (див. док. 1.2.1, 1.2.2), автонавантажувачі (див. док. 1.3. та 1.4), електромеханічний обмежувач вантажопідйомності баштового крана БКСМ-5-5А (див. док. 1.5) та ін.). Розробкою проектної документації цих та інших механізмів займалися: Науково-дослідний інститут будівельного виробництва «ЮжНИИ», Проектно-технологічний інститут «Енергомонтажпроект», Головне спеціальне конструкторське бюро автонавантажувачів тощо. Крім того, враховуючи безпосереднє відношення до будівництва, до матеріалів виставки було включено великощитову опалубку з неметалевими нагрівачами (див. док. 1.7.1)  - допоміжну конструкцію, що надає монолітним конструкціям із бетону певних параметрів.

Цікавим є той факт, що будівельні машини, розроблені українськими науково-дослідними та проектними інститутами, займали призові місця на всесоюзних конкурсах. Так, дітище харківських інженерів  - високочастотний розчинонасос – брав участь у Другому всесоюзному конкурсі на кращу конструкцію машини для штукатурних робіт, що проводився в Москві в липні – серпні 1952 року. Розробники пристосування згадують у своєму науково-технічному звіті, що розчинонасос «ЮжНИИ» отримав позитивні відгуки від організаторів та відвідувачів конкурсу, які відзначали з-поміж іншого високі експлуатаційні показники, малі габарити і малу вагу конструкції. Можливо, це стало підставою для того, щоб через рік пристосування було використано при будівництві Харківського обкому КПУ (нині будинок Харківської облдержадміністрації).

Розділ II . Ручний інструмент і пристрої в галузі будівництва

Механізований інструмент (ручні машини) має невеликі розміри і вагу, компактність конструкції, зручність і надійність у роботі. Спільне використання будівельних машин і механізованого інструменту дозволяє максимально механізувати будівельні роботи. Застосовуваний у будівництві механізований інструмент можна класифікувати за призначенням, за видом використовуваної енергії і за характером руху робочого органа.

Під час проведення будівельно-монтажних робіт при будівництві промислових об'єктів та об’єктів інфраструктури, а також у шахтному будівництві часто використовуються ручні машини і механізований інструмент. У деяких випадках (робота з риштовання на висоті, роботи в обмежених умовах, прокладка рейок у шахтних виробках) громіздкі механізми не вдається використовувати через їх велику вагу і габарити.

У ЦДНТА України на державному зберіганні знаходяться звіти про науково-дослідні роботи НДІ, які в різні десятиліття займалися розробкою нових типів і вдосконаленням уже наявних ручних інструментів для потреб цивільного, промислового та шахтового будівництва. Зокрема, можна виділити: Всесоюзний науково-дослідний інститут організації шахтового будівництва «ВНДІОМШБ», який розробляв механізовані інструменти для обслуговування конструкцій у горизонтальних гірничих виробках: гідравлічний шляховий домкрат (див. док. 2.1), верстат для регулювання ширини колії РШК-1 (див. док. 2.2), допоміжну ремонтно-шляхову установку ВПУ-1 (див. док. 2.3); та Південний науково-дослідний інститут з будівництва «ЮжНИИ», який у перші повоєнні роки розробляв проекти нових типів ручних інструментів (наприклад граничного ключа для натягу стрижнів до заданого зусилля (див. док. 2.4), ланцюгової талі для горизонтального переміщення вантажів з тяговим зусиллям 1 т (див. док. 2.5), ножиць для різання покрівельного заліза (див. док. 2.6) тощо), сферою застосування яких було цивільне і промислове будівництво.

Виставкові експонати представлено у ЦДНТА України текстовими (машинопис) та графічними (кресленики, світлокопії креслеників та фотографії) документами.
 
Мол. науковий співробітник відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Ожиганов Д. І.
 
 
  
05.07.2015
Між водою й суходолом: українські порти у фондах ЦДНТА України

У ЦДНТА України зберігається значний шар науково-технічної документації, яка надає змогу вивчати розвиток транспортного комплексу нашої держави, окреме місце серед них посідають документи з історії водного транспорту, як морського, так і річкового. Дана виставка висвітлює склад і зміст НТД до проектів морських і річкових портів та їх господарства з фондів ЦДНТА України. До експозиції увійшли архівні документи з фондів Р-46 «ЧорноморНДІпроект» – філія Державного проектно-вишукувального і науково-дослідного інституту морського транспорту «СоюзморНДІпроект» Міністерства морського флоту СРСР, м. Одеса (к. 1-44, 1-117, 1-265); Р-5 Державний проектно-вишукувальний інститут по проектуванню підприємств річкового транспорту «Укрдіпрорічтранс» Головного управління річкового флоту при Раді Міністрів УРСР, м. Київ (к. 1-7, 1-8, 1-222); Р-6 Головне управління проектних робіт по житлово-цивільному і комунальному будівництву «Київпроект» Управління капітального будівництва Міськвиконкому, м. Київ (к. 1-9). Виділено 4 розділи відповідно до об’єктів, історія функціонування яких ілюструється, а саме Одеського і Маріупольського морських портів, Київського річкового порту і порту Дніпровського гірничозбагачувального комбінату (Полтавська обл.).

Розділ 1. Морські порти. Одеський порт.

Одеський морський торговий порт було засновано у 90-х рр. XV ІІІ ст., у сер. ХІХ ст. після тривалої реконструкції акваторія і територія порту набули форм, загальний вигляд яких характерний і в наші дні. Після спаду вантажообігу, викликаного Першою світовою війною, у 20-ті рр. ХХ ст. порт знову почав активно розвиватися, що поставило питання про його реконструкцію задля оптимізації роботи і збільшення пропускної здатності. На 1931 р. акваторія Одеського порту налічувала 2,382 км2 (див. док. 1.1), територія порту – 1,226 км2. Гідротехнічні споруди порту практично не зазнали руйнувань під час війни і перебували у задовільному стані, окрім знищеної дерев’яної залізничної естакади. До зовнішніх захисних споруд порту відносилися Старий хвилелом, зовнішня стінка Карантинного молу, Рейдовий мол, берегове укріплення Ланжерона, Новий хвилелом Хлібної гавані. Закордонний відділ порту складався з Карантинної, Нової і Нафтової гаваней, каботажний відділ – з Каботажної і Практичної (див. док. 1.2). За видами плавання порт мав певне районування, але у відношенні перевалки окремих вантажів (напр., ліс, бавовна, вугілля) спеціалізація причалів фактично була відсутня, вантаж відправлявся з різних причалів у залежності від обставин, виключенням були 4 спеціально обладнані причали для зерна.

Проектом реконструкції порту на 1933–1937 рр. передбачалося упорядкувати його роботу за наступними напрямами: здійснити повне перерайонування з виносом усіх операцій по масовим вантажам, хлібу, вугіллю і лісу, на нову гавань на Пересипу, яку почали споруджувати, збільшити ємність і пропускну здатність портових складів, збудувати елеватор на Пересипу, провести інтенсифікацію причального фронту шляхом широкої механізації вантажно-розвантажувальних робіт, створити у порту достатню кількість глибоководних причалів і замінити дерев’яні оторочки на набережних на залізобетонні, перепланувати і реконструювати під’їзні, в т. ч. залізничні, шляхи.

Під час Другої світової війни Одеський морський порт зазнав значних руйнувань, гідротехнічні споруди потребували термінового значного ремонту, про що свідчать архівні документи, зокрема, звіт про обстеження 26–29 травня 1945 р. Нафтового молу порту (див. док. 1.3). Повоєнна відбудова здійснювалася з великою інтенсивністю, і вже у 1950 р. вантажообіг порту перевищив довоєнні показники, а потім постійно зростав (див. док. 1.4.1, 1.4.2). Збільшення пропускної здатності і вантажообігу порту спостерігалися фактично до 1990 р., вони досягалися шляхом постійних реконструкцій гідротехнічних споруд, складського господарства, вантажних механізмів, удосконаленням логістики тощо.

Знаковою віхою у розвитку Одеського порту стало спорудження на Новому молу морського вокзалу (1968 р.), його проектування почалося ще у 1956 р. (див. док. 1.5). На стадії проектного завдання будівля мала декілька варіантів, у тому числі розглядалася можливість завершити будівлю висотною конструкцією, від чого архітектори згодом відмовилися (див. док. 1.6–1.8). Проект будівлі морвокзалу затвердили у 1962 р. (див. док.   1.9, 1.10). Цього ж року почалося і будівництво, завершене у 1967 р. (див. док. 1.11–1.13). Офіційне відкриття морського пасажирського вокзалу, зорієнтованого здебільшого на пасажирське обслуговування, відбулося у 1968 р.

Розділ 2. Морські порти. Маріупольський порт.

Маріупольський порт було засновано наприкінці Х V ІІІ ст. у гирлі р. Кальміус, у 1889 р. закінчили будівництво великого вантажного морського порту, саме до цього періоду відноситься спорудження основних гідротехнічних споруд – Східного і Західного (Роздільного) захисних молів, Внутрішнього хвилелому і причалів Хлібної гавані. У 1901 р. закінчили споруджувати Вугільну гавань та її Зовнішній захисний мол. У 1905 р. вантажообіг порту складав 1,5   млн т, основні вантажі: у відправленні – вугілля, хліб, сіль, у прибутті – руда.

Після падіння вантажообігу, викликаного Першою світовою війною, на початок 30-х рр. відбувся його зріст. Це поставило питання про реконструкцію порту, оскільки перевалка вантажів за проектними даними мала зростати і надалі (див. док. 2.1). При розробці проекту розвитку Маріупольського порту на 1934–1937 рр. враховувалися показники не тільки власне морського порту (див. док. 2.2, 2.3), але й річкового порту у гирлі р. Кальміус (гавань ім. Шмідта) та Ново-Азовського порту від заводу «Азовсталь» (див. док. 2.4).

Основним принципом реконструкції порту стало його системне облаштування засобами механізації, у першу чергу, у вантаженні вугілля. Зокрема, у порту мали бути задіяні портовий кран фірми « Herbert Morris » (див. док. 2.5), черпаковий вугленавантажувач системи «Макензен» (див. док. 2.6), гусеничний кран системи « Ruston Bacyrus » (див. док. 2.7) та інші. Механізованим мало стати і завантаження вугілля у кюбелі із залізничних вагонів (див. док. 2.8). Експорт вугілля ставав провідним напрямом діяльності Маріупольського порту, тому планам розвитку саме Вуглеекспортної (Вугільної) гавані (див. док. 2.9) приділялася значна кількість уваги інженерів-транспортників. Саме для вантаження експортного вугілля й антрацитів у Маріупольському порту вперше у Радянському Союзі був спроектований спеціальний мостовий перевантажувач (див. док. 2.10).

Воєнні дії у Маріуполі під час Другої світової війни завдали численних руйнувань спорудам порту, була знищена будівля управління порту, його функції взяла на себе після реконструкції колишня будівля вантажної ділянки (див. док. 2.11). У 1952 р. із зростанням вантажообігу було проведено техніко-економічні вишукування з метою складання проекту його реконструкції і подальшого розвитку, провели обстеження засобів механізації порту, портальних кранів (див. док. 2.12). У проекті розвитку і реконструкції порту 1957 р. наголошувалося, що подальші перспективи функціонування Жданівського (Маріупольського) порту тісно пов’язані із розвитком металургійної промисловості Радянського Союзу, що й складало основу його транспортно-економічного значення (див. док. 2.13). Разом із перевантаженням промислових вантажів порт мав виконувати і функцію пасажирських перевезень, для цього у 1957 р. розробили проект морського пасажирського павільйону (див. док. 2.14).

Див. додатково http://www.archive.gov.ua/ukr/viewpublic/48.html

Розділ 3. Річкові порти. Київський порт.

Київський річковий порт розташований на правому березі р. Дніпро, його було засновано у 1897 р., спочатку він використовувався для транспортування промислових вантажів – зерна, солі, лісу тощо. Зі спорудження Дніпровського каскаду гідроелектростанцій став доступним для крупних суден і фактично перетворився на транзитний порт, через які йшли вантажі портів басейну Дніпра, відбувалося перевантаження вантажів з крупнотонажних суден на флот, що обслуговував мілководну частину Дніпра і Десни.

На початку 60-х рр. було розроблено проект реконструкції набережних міста Києва. Розвиток з 50-х рр. ХХ ст. пасажирських перевезень у порту потребував реконструкції існуючих набережних (див. док. 3.1) та будівництва нових. Набережна пасажирських причалів відносилася до Київського порту, її проектом передбачалося спорудження причальної стінки загальною довжиною 423 м від вул. Ігорівської до існуючої міської набережної, окрему увагу приділено сполученні нової і старої набережних (див. док. 3.2). Нову набережну будували і на ділянці від вул. Ігорівської до вул. Героїв Трипілля (див. док. 3.3), її також сполучали з існуючою набережною.

Річковий вокзал у м. Київ було запроектовано у 1950–1951 рр. на Поштовій площі, він повинен був стати головною будівлею у забудові площі. Вокзал розташовувався на ділянці з великою різницею висот, це зумовило те, що фасад з боку річки мав 4 поверхи (див. док. 3.4, 3.5), а з боку площі два. Місце розташування вокзалу на генплані у підніжжя Володимирської гірки, а також по відношенню до фарватеру річки зумовили несиметричність композиційного будови усього комплексу споруд. Центром композиції, її архітектурною домінантою стала 45-метрова вежа з шпилем. Основні пасажирські приміщення розмістили на рівні 3-го поверху, тобто на рівні привокзальної площі. Вокзал збудований у 1957–1961 рр., автори-архітектори – Г. М. Слуцький, В. Є. Ладний та інші.

Розділ 4. Річкові порти. Дніпровський гірничозбагачувальний комбінат.

Порт Дніпровського гірничозбагачувального комбінату було запроектовано у 1959–1961 рр. на лівому березі р. Дніпро у верховій частині Дніпродзержинського водосховища, між населеними пунктами Редути і Келеберда (Полтавська обл.) (див. док. 4.1). Вантажообіг порту проектувався в обсязі 3900 тис. т за навігацію, у т. ч. 300 тис. т штучних вантажів і 3600 тис. т залізного концентрату (див. док. 4.2). Довжина причального фронту порту становила 484 м, у т. ч. 253 м для 2 причалів штучних вантажів і 231 м для 2 причалів з відвантаження концентрату.

Технологічна схема механізації вантаження концентрату у судна передбачала застосування конвеєрної вантажної машини з максимальною технічною виробністю 2400 т на годину (див. док. 4.3).  

 
 
Провідний спеціаліст відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Барикіна О. І.
03.07.2015
Наукові здобутки Українського науково-дослідного вуглехімічного інституту (УХІН)

Український науково-дослідний вуглехімічний інститут (УХІН), створений у м. Харків у липні 1930 р., став першим у колишньому СРСР науковим центром коксохімічної промисловості. Для виставки до 85-річного ювілею УХІН відібрано документи з фонду Р-17 (комплекс 3-9) Центрального державного науково-технічного архіву України (ЦДНТА України), що демонструють окремі напрями його діяльності від часу створення до 1967 року.

УХІН з перших років свого існування активно включився до роботи, завдяки досвідченим працівникам з лабораторій та науково-дослідних бригад тресту «Коксохімбензол», центральної лабораторії «Союзкоксу» та лабораторії з дослідження палива Українського інституту прикладної хімії, які сформували його колектив. Відомості про кадровий склад містяться у звітах про діяльність інституту [див. док. 1].

 У 1930-х УХІН виконав широку програму комплексних наукових досліджень з розвитку сировинної вугільної бази коксування українських заводів за рахунок збільшення у шихтах частки газового вугілля Донецького басейну. Інститут провів комплекс досліджень бурого вугілля за трьома напрямками: на півкоксування, гідрування вугілля і екстрагування з нього гірського воску [див. док. 2]. Низку робіт УХІН присвятив написанню або удосконалюванню стандартів на продукти, що виробляються у процесі коксування, зокрема й медичних препаратів [див. док. 3, 4]; розробці методик та устаткування за профілем своєї діяльності, наприклад, установки для знефенолювання стічних вод коксохімічних заводів [див. док. 5].

Не менш важливими були напрацювання УХІН у роки Другої світової війни. У жовтні 1941 р. інститут змушений був евакуюватися до м. Кемерово, де він спрямував свої зусилля на надання практичної допомоги коксохімічній промисловості Сходу та Уралу. Щоб розширити сировинну базу, науковці вивчали склад вугілля Кузнецького басейну [див. док. 6].

Впровадження розробленого спільними зусиллями УХІН та Енергетичного інституту АН СРСР методу збільшення продуктивності коксових печей шляхом додавання у шихту мікрокількостей гасу дозволило заощадити значні капіталовкладення на розширення промислових потужностей [див. док. 7].

З перших днів визволення Донбасу наукові співробітники УХІН активно долучилися до відбудови коксохімічних підприємств України. З цією метою вивчали іноземний досвід, про що свідчить звіт про відрядження до Німеччини [див. док. 8]. У документах зафіксовано повоєнний стан вугільних шахт та коксохімічних заводів [ див. док. 9 ] та надано порівняльну характеристику з рівнем їх розвитку на початок війни.

Вагому частину наукових досліджень працівники УХІН провели з метою розширення застосовування недефіцитного донецького вугілля у шихтах для виробництва доменного коксу [ див. док. 10 ] . Привертають увагу й напрацювання щодо отримання етилового спирту з етилену коксового газу [ див. док. 11 ] .

Друга половина 1940-х років є знаковою в історії розвитку вітчизняних конструкцій коксових печей, коли Діпрококс спроектував печі систем ПВР та ПК-2К. У їх створенні брали участь і спеціалісти УХІН, які виконали теоретичні та експериментальні дослідження опалювальної системи [ див. док. 12, 13 ] . Значний обсяг робіт на моделях було виконано при проектуванні печей з камерами великої ємності [ див. док. 14 ] .

Протягом 1951–1954 років інститут розробив раціональну технологію приймання, укладання та зберігання вугілля [див. док. 15], в результаті застосування якої було суттєво усунуто зниження коксівних властивостей вугілля через його окислення.

За пропозицією УХІН пековий кокс для електродної та алюмінієвої промисловості в СРСР почали виробляти з високотемпературного (145–1500С) пеку [ див. док. 16 ] , що покращило умови експлуатації коксових печей. Нещодавно розсекречені звіти про науково-дослідні роботи стосуються одержання компонентів реактивних палив [ див. док. 17 ] .

Виконуючи завдання щодо забезпечення необхідної якості доменного коксу в умовах погіршення марочного складу вугільної сировинної бази коксування, УХІН вишукував шляхи збагачення вугілля [див. док. 18].

Однією з найважливіших науково-технічних проблем коксохімії кінця 1950-х –1960-х років, до вирішення якої долучився й УХІН, було розроблення безперервного процесу виробництва формованого металургійного коксу з газового та слабоспікливого вугілля [див. док. 19].

Працівники інституту активно вивчали передовий світовий досвід та надавали допомогу іноземним колегам [ див. док. 20 ] .
  Здобутки УХІН сприяли тому, що у 1967 р. його було визначено центральним інститутом Міністерства чорної металургії СРСР з координації проведення наукових досліджень в галуз і коксохімічного виробництва.
 
Начальник відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Алєксєєнко А. О.
 
06.02.2015
Історія діяльності Інституту монокристалів (до 60-річчя створення)

Виставку приурочено до 60-річчя діяльності Науково-технологічного комплексу «Інститут монокристалів» НАН України – провідного наукового центру в галузі функціонального матеріалознавства. Звіти про науково-дослідні роботи його співробітників за 1956–1985 роки складають окремий фонд Р-18 (комплекс 3-10) у Центральному державному науково-технічному архіві України (ЦДНТА України).

Історія інституту починається з 1955 року, коли на підставі постанови Ради Міністрів СРСР від 01.10.1954 р., розпорядження Міністра хімічної промисловості СРСР від 07.02.1955 р. С-1308-30, наказу начальника ІІІ-го Головного управління Міністерства хімічної промисловості СРСР від 08.02.1955 р. 14 та наказу директора Всесоюзного науково-дослідного інституту хімічних реактивів «ІРЕА» від 09.02.1955 р. № 19 організовано Харківську філію Всесоюзного науково-дослідного інституту хімічних реактивів «ІРЕА».

Перед новою установою було поставлено завдання розробити і освоїти виробництво особливо чистих речовин і сцинтиляторівречовин, що мають здатність випромінювати світло при поглинанні іонізуючого випромінювання ( гамма-квантів, електронів , альфа-часток тощо ). Потреба в них різко зросла з розвитком ядерних випробувань.

Перші три лабораторії філії розгорнули свою діяльність на базі Харківського заводу хімічних реактивів. Технологічна лабораторія займалася розробкою методів вирощування монокристалів і фізичних методів їх досліджень; синтетична отриманням речовин високого ступеня чистоти для вирощування кристалів і виготовлення сцинтиляційних добавок у виробництві рідких і пластмасових сцинтиляторів; аналітична відповідала за розробку фізичних та фізико-хімічних методів дослідження речовин, монокристалів та реактивів.

Великий внесок у справу становлення інституту внесли випускники та викладачі вузів Харкова, особливо хімічного та фізичного факультетів Харківського державного університету імені О . М. Горького. Це такі відомі вчені як Александров Б. С., Безуглий В. Д., Гегузін Я. О., Д истанов Б. Г., Зільберман Г. Є., Красовицький Б. М., Спендіаров М. М., Чайковський  Е. Ф., Швайка О. П. та багато інших.

Одним і з перших досягнень Харківської філії ІРЕА став новий прогресивний спосіб очищення матеріалів і вирощування монокристалів антрацену С14Н10 найбільш важливого серед органічних сцинтиляторів [див. док. 1].

Із розширенням напрямів діяльності філії збільшувалася і кількість лабораторій, які швидко налагоджували дослідну та експериментальну роботу. Так, у створеній 1958 р. лабораторії пластмасових сцинтиляторів вже через рік вперше в СРСР розробили технологію виготовлення пластмасових сцинтиляторів діаметром до 250 мм і підготували до впровадження метод їх отримання діаметром до 500 мм [див. док. 2].

Також значних успіхів досягли у виготовленні детекторів на основі сцинтиляційних матеріалів [див. док. 3], синтезі вихідної сировини і добавок для вирощування кристалів [див. док. 4], стандартизації впроваджуваних у виробництво видів продукції [див. док. 5] і конструюванні нестандартного технологічного устаткування [див. док. 6, 7].

Методики, розроблені Харківською філією ІРЕА, широко впроваджувалися в роботу. Про це свідчать акти, прикладені до наукових звітів [див. док. 8, 9].

Відповідно до постанови ЦК КПРС і РМ СРСР від 24.01.1961 р. 78-27, наказу Державного комітету РМ СРСР з хімії від 24.02.1961 р. № 82 та наказу по Всесоюзному науково-дослідному інституту хімічних реактивів «ІРЕА» від 18.03.1961 р. 9 філію було реорганізовано у Всесоюзний науково-дослідний інститут монокристалів, сцинтиляційних матеріалів і особливо чистих речовин «ВНДІ монокристалів».

Відразу ж інститут став постійним учасником престижних загальнодержавних та міжнародних виставок. У 1961 р. розроблені його науковими співробітниками нові пластмасові сцинтиляційні детектори та сцинтиляційні детектори на основі активованого талієм йодиду натрію NaI(TI) [див. док. 10] були відзначені 2-ма золотими, 6-ма срібними та 2-ма бронзовими медалями ВДНГ СРСР.

Перші закордонні патенти отримали винаходи щодо люмінофорів (речовин, що перетворюють поглинену ними енергію на світло) [див. док. 11, 12], проміжних продуктів їх синтезу та люмінесцентних матеріалів на їх основі.

Останні були впроваджені в практику роботи 292 організацій і підприємств СРСР. За  ними робилися попередні розрахунки собівартості виробів, визначалася економічна ефективність [див. док. 13]. Наприклад, на виставці представлено попередню калькуляцію вартості вирощування 1 кг тугоплавкого монокристалу рубіну [див. док. 14].

Особливої популярності набули методики використання матеріалів для люмінесцентної дефектоскопії, розроблені під керівництвом Малкеса Л. Я. [див. док. 15, 16].

Продукція , створена за участю наукових співробітників ВНДІ монокристалів, мала і експортне значення. Це підтверджують деякі архівні документи [див. док. 17].

Оскільки більшість сцинтиляторів при неправильному зберіганні псуються, велася розробка конструкцій контейнерів та інструкцій щодо їх пакування [см. док. 18, 19].

У 1964 р. в інституті отримано і захищено авторським свідоцтвом новий сцинтиляційний кристалактивований натрієм йодид цезію CsI(Na) [див. док. 20, 21]. Завдяки своїм властивостям він має найширше застосування. Детектори на його основі використовуються в атомній техніці, геології, медицині, космічних дослідженнях.

Гамма- спектрометр на основі активованого талієм йодиду цезію CsI(Tl), технологія виробництва якого освоєна харківськими вченими у 1970 р. [див. док. 22, 23, 24], встановлено на космічному орбітальному апараті « Марс-5». За його допомогою визначали склад марсіанського ґрунту.

У 1965 р. у структурі ВНДІ монокристалів діяло 13 лабораторій, кожна з яких вела роботу за окремими фундаментальними і прикладними напрямами. Їх розвиток у 19601970-х роках зробив інститут провідною науковою установою СРСР у галузі отримання та дослідження сцинтиляційних матеріалів, технічних монокристалів, функціональної кераміки, органічних люмінофорів і особливо чистих неорганічних речовин.

На виставці представлені роботи з вирощування високоякісних акустичних кристалів, придатних для використання в ультразвукових лініях затримки [див. док. 25], удосконалення технології виробництва кольорового корунду [див. док. 26, 27], виготовлення і дослідженню властивостей кристалів високого ступеня досконалості (однорідності їх властивостей за об’ємом) [див. док. 28, 29, 30].

Відповідно до наказу Міністерства хімічної промисловості СРСР від 15.12.1975 р. № 837 на базі інституту створено Науково- виробниче об’єднання «Монокристалреактив», до складу якого увійшли Всесоюзний науково-дослідний інститут монокристалів, сцинтиляційних матеріалів і особливо чистих речовин (ВНДІ монокристалів), Харківський завод хімічних реактивів (ХЗХР) і Дослідний завод ВНДІ монокристалів.

У середині 1970-х рр. завідувач лабораторією акустичних і оптичних монокристалів Ейдельман Л. Г. запропонував метод автоматизованого вирощування великогабаритних лужно -галоїдних кристалів, що не мав аналогів у світі [див. док. 31]. Було сконструйовано установку «РОСТ-І» [див. док. 32], яка дозволяла отримувати зразки діаметром до 300 м м, висотою до 600 м м, вагою до 80 кг [див. док. 33].
У 1978 р. завідувач лабораторією неорганічного синтезу Рибкін Ю. Ф. представив дещо інший принцип їх автоматизованого вирощування в установці «Кристал -400» [див. док. 34].

Отримані цими методами кристали широко використовуються в ядерному приладобудуванні, лазерній техніці та космічній галузі. Так, за допомоги встановленого на штучному супутнику Землі спектрометра з детектором йодиду натрію, активованого талієм NaI(Tl) [див. док. 35], відкрито радіаційний пояс Землі.

Фундаментальність і значущість розробок НВО «Монокристаллреактив» сприяли тому, що за розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.10.1991 р. № 304і постановою Президії АН України від 25.12.1991 р. № 348 його передали в систему Академії наук України. У 1995 р. на базі об’єднання створено Науково-технологічний комплекс « Інститут монокристалів».

Завдяки його розробкам Україна є однією з небагатьох країн світу, де створюються і в промислових обсягах виробляються найсучасніші матеріали, де зосереджений значний колектив науковців і фахівців, які працюють у галузі матеріалознавства.

На виставці представлено документацію з фонду Р- 18 (комплексу 3-10) звіти про деякі науково-дослідні роботи інституту, що ілюструють історію його досягнень за різні періоди діяльності.

Експозицію умовно поділено на три розділи:

1.      Роботи Харківської філії ІРЕА.

2.      Роботи ВНДІ монокристалів.

3.      Роботи НВО «Монокристалреактив».

 

Начальник відділу використання інформації

документів ЦДНТА України

Алєксєєнко А. О.

03.10.2014
Маєвська Валентина Григорівна – український ландшафтний архітектор (до 85-річчя від дня народження)

3 жовтня 2014 р. виповнюється 85 років кандидату архітектури, Заслуженому архітектору УРСР Маєвській Валентині Григорівні (1929 р. н.) (док. 1), яка працювала над детальним плануванням міст, розроблянням генеральних планів населених пунктів, парків. Як ландшафтний архітектор вона у своїх наукових студіях та проектах здійснювала аналіз форм і пошук прийомів композиції паркового ландшафту різних куточків України.

На виставці, присвяченій діяльності Валентини Маєвської, представлені документи із сформованого нею фонду особового походження, що зберігається у Центральному державному науково-технічному архіві України за номером Р-223.

Архівний фонд В. Г. Маєвської містить творчі документи (чернетки статей, анотації та фото ілюстрацій до проектів), біографічні документи (переважно копії),   листування, зображувальні документи (фото фондоутворювача, фото ілюстрацій до проектів, ксерокопії картин В. Г. Маєвської) тощо загальною кількістю 149 документів. Для експонування відібрані ті з них, які найбільш яскраво характеризують внесок фондоутворювача в архітектуру, зокрема у ландшафтну архітектуру.

Валентина Маєвська народилася у м. Київ 3 жовтня 1929 р. У 1949 р. вступила на архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. Після закінчення вишу у 1955 р. отримала призначення на роботу в Український державний інститут проектування міст Діпромісто (м. Київ) (див. фонд Р-140). Тут вона пропрацювала аж до самого виходу на пенсію на посадах архітектора, старшого архітектора, керівника групи, головного архітектора проектів архітектурно-планувальної майстерні № 8 (АПМ-8).

До ландшафтної архітектури   Валентина Маєвська прийшла не одразу. Понад 10 років минуло, перш ніж з’явився перший проект, присвячений зеленому будівництву. Першим у списку виконаних робіт архітектора стоїть проект детального планування центральної частини м. Красний Луч (Луганської області). На виставці представлено фото до нього (док. 2). Усього за участю В. Г. Маєвської розроблено до 100 планів міст і містечок, зокрема Луганська, Хотина (Чернівецької області) (док. 3), Каховки та Нової Каховки (Херсонської області), Дніпропетровська.

Як згадує вона у своїй творчій біографії «Л. І. Рубцов і моє входження у ландшафтну архітектуру»: «Спочатку я ставилася до спеціалізації «Містобудування» зневажливо – шкодувала за об’ємним проектуванням, поривалася неодноразово змінити місце роботи, але почуття відповідальності за розпочате громіздке, ємке сплетіння проектно-містобудівної мережі не відпускало мене. Коли проект завершувався, викристалізовувалася ідея і місто ставало рідним, а захист проходив успішно, я вже ні про що не шкодувала, я була господинею своєї справи, архітектором» (док. 4).

У 1967 р. Валентина Григорівна разом з колегами працює над проектом реконструкції заповідника Асканія-Нова (Херсонська область),   де безпосередньо знайомиться із ландшафтною архітектурою. В архівному фонді збереглися ескізи до проекту дендропарку (док. 5) та фрагменту ділянки «Скіфське кочовище» (док. 6).

Ця робота для В. Г. Маєвської отримала додаткове значення, оскільки стала відправною точкою для її наукової діяльності (док. 7) і лягла в основу написання кандидатської дисертації на тему «Композиція паркового ландшафту в посушливих умовах степової зони УРСР», яку було захищено 10 жовтня 1973 р. (док. 8).

У 1971 р. Валентина Григорівна працює над технічним проектом планування та озеленення Олександрівського ландшафтного парку у м. Орджонікідзе (Дніпропетровська область). Його унікальність полягає у рекультивації території марганцевого кар’єру, запаси якого були вичерпані, шляхом перетворення на рекреаційну зону , що включає лісопаркову ділянку, водойму з проточною водою, піщані пляжі, зоологічний парк, ділянку спокою для місцевих птахів та ссавців, тераси зі спортивними та дитячими майданчиками та іншими об’єктами культурного ландшафту (док. 9, 10).

Проекти В. Г. Маєвської неодноразово відзначалися грамотами та преміями. Серед них на виставці представлені документи до проектів детального планування зони відпочинку на р. Бахмутка у м. Донецьк (док. 11), благоустрою території парку «Партизанська слава» у м. Київ (док. 12), реконструкції парку-пам’ятки садово-паркової архітектури «Утьос – Карасан» у м. Алушта (док. 13, 14).

Цікавими є також роботи ландшафтного архітектора щодо планування визначних об’єктів у багатьох куточках України, таких як ботанічний сад «Поділля» у м. Вінниця (док. 15), м. Переяслав-Хмельницький (док. 16), ландшафтний дендропарк «Заплавний ліс» у м. Кривий Ріг (док. 17), Першотравневий парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва у м. Київ (док. 18), заповідник «Поле Полтавської битви» у м. Полтава (док. 19, 20), парк Перемоги у м. Ужгород (док. 21), Дієвсько-Таромська зона відпочинку у м. Дніпропетровськ (док. 22) тощо.

Сфера творчих інтересів В. Г. Маєвської простягалася далеко за межі території України. Так, 1982 р. вона у складі творчої групи взяла участь у Міжнародному конкурсі на проектування парку Ля Віллет (фр. parc de La Villette ) у м. Париж (Франція). У фонді представлено авторські чернетки з аналізом конкурсних проектів (док. 23).
Внесок В. Г. Маєвської у ландшафтну архітектуру був відзначений державними нагородами: ювілейною медаллю «За доблесну працю в ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна» (1970), бронзовою медаллю ВДНГ СРСР (1972), медаллю «Ветеран праці» (1986) (док. 24). Указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1981 р. їй присвоєно звання заслуженого архітектора Української РСР (док. 25).
 
Начальник відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Алєксєєнко А. О.
01.07.2014
Розвиток української архітектури у ХХ ст. за документами ЦДНТА України

Відповідно до Указу Президента України від 17 червня 1995 р. № 456/95 на підтримку ініціативи вітчизняних архітекторів та містобудівників у нашій країні встановлено свято – День архітектури України, яке відзначається щорічно 1 липня.   У Центральному державному науково-технічному архіві України зберіга ється великий масив   проектної документаці ї об єктів капітального будівництва .   Архівні документи значною мірою відбивають розвиток української архітектури у ХХ столітті. Різноманітна документація проектів цивільного будівництва зберігається у 19 архівних фондах та п’яти фондах особового походження ЦДНТА України. На виставці представлено архівну документацію архітектурних проектів, кожен з яких виконаний у стилістиці, характерній для свого часу.

Розділ 1. Архітектурні проекти кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Більшість архівних документів, пов’язаних з історією розвитку архітектури кінця ХІХ – початку ХХ ст., міститься у фонді академіка архітектури О. Бекетова (ф. Р-47). У цьому фонді представлено створені О. Бекетовим проекти практично всіх різновидів цивільних споруд – будинків органів влади, фінансово-кредитних установ, громадських організацій, навчальних закладів, храмів, житлових будинків. На виставці демонструються документи проекту Харківськ ого комерційн ого інститут у, над яким архітектор працював у 1914–1916 рр. (див. мал. 1.1).  Інститут було обладнано кращим на той час інженерним устаткуванням. Наприклад, як свідчать   документи, за право укладання проекту центрального водяного опалення та парової вентиляції змагалися такі солідні фірми як Руське товариство машинобудівного заводу Брати Кертінг (м. Москва) та Товариств о з влаштування опалення та вентиляції Лукашевич і К о ( м. Санкт-Петербург ) (див. мал. 1.2, 1.3) . Тепер у будівлі розміщується Харківськ ий національн ий технічн ий університет сільського господарства ім ені П. Василенка) .

Олексій Миколайович Бекетов прикрасив Харків цілою низкою витончених індивідуальних житлових будинків, виконаних у різноманітній стилістиці (неокласицизм, необароко, неовізантизм, ар-нуво тощо). Одним з них є будинок видатного українського педагога, організатора просвітництва Х. Алчевської. Маєток був збудований   у 1891–1893 рр. Тепер будівля належить Управлінн ю внутрішніх справ Харківської обл. (див. мал. 1.4) .

З іменем О. Бекетова пов’язана історія будівлі, відомої тепер як Палац культури “Металіст”, збудована у 1907 р. за проектом  відомого харківського архітектора І. І. Загоскіна для зібрань благодійного Харківського товариства взаємної допомоги осіб, що займаються ремісницькою працею. У 1920-ті рр. О. Бекетов працював над реконструкцією будівлі, власником якої стала профспілка робочих металистів. На виставці представлені план ділянки, відведеної для будівництва, датований 1907 р., а також фото фасаду з примітками О. Бекетова (див. мал. 1.5, 1.6).

Іншім проектом відновлення пам’ятки архітектури, який знайомить з історією розвитку української архітектури початку ХХ ст. є проект реконструкції будівлі готелю “Жорж” у м. Львів (у радянські часи – готель “Інтурист”), зведено ї у 1901 р. за проектом архітекторів Г. Гельмера, Ф.   Фельнера. У 1990-ті роки готель реконструйовано за проектом архітектора С. Миргородського. Відомості щодо проекту містяться у документах архівного фонду Народного архітектора УРСР О. Заварова (ф. Р-202). Зокрема, у звіті про діяльність Творчої архітектурної майстерні Академії мистецтв (ТАМАМ), яку очолював Заваров, знаходяться стисла характеристика проекту реконструкції готелю, а також графічні документи (копії креслеників ситуаційного плану, фасадів, планів поверхів, розрізів, ескізів інтер’єрів) (див. мал. 1.7, 1.8).

Цікавим свідоцтвом того, що українських архітекторів залучали до реконструкції значних архітектурних пам’яток інших республік є проект відновлення залізничного вокзалу м. Кишинів. Документація цього проекту зберігається у фонді Державн ого проектно-вишукувальн ого інститут у Київдіпротранс (ф. Р-195). Першу капітальну будівлю вокзалу побудовано наприкінці 1870-х років за проектом архітектора Г. Лонського, автора багатьох споруд на півдні України та у Молдові, який використовував форми неоренесансу, необароко, неоготики та інші інтерпретації архітектури минулих часів. Повністю знищену під час Другої світової війни будівлю вокзалу у 1948 р. відтворено у формах близьких до оригіналу за проектом Л. Чупріна. Як свідчить особистий підпис на креслениках проекту, консультував будівництво академік архітектури О. Щусєв, який здійснював загальне керівництво відбудовою (див. мал. 1.9, 1.10).

Розділ 2. Архітектура конструктивізму (1920–1930-ті роки)

У перші десятиліття ХХ ст. х удожньо -естетичні проблеми нерозривно пов’язувалися із радикальним переломом у соціальному житті держави. В умовах зростання урбанізації та індустріалізації нову гармонію шукають архітектори-новатори – конструктивісти. Ця мистецька течія охопила всю територію колишньої Російської імперії. У радянській Україні головним осередком конструктивістів став Харків.

Проекти 1920–1930-х років зберігаються у ЦДНТА України у фонді Українського державного тресту цивільного будівництва Укрцивільбуд Вищої ради народного господарства УРСР – провідної проектної організації України того часу, яка знаходилася у м. Харків. Проекти будівель різного призначення, розроблених у конструктивістському стилі, вже багато років викликають незмінний інтерес дослідників. Відкриває розділ низка проектів шкільних будівель, розроблених   для селища Штерівської ДРЕС у м. Красний Луч Луганської обл. (див. мал. 2.1, 2.2). Це цікаві та складні за формами та плануванням будівлі. У оформленні їх фасадів використано притаманні конструктивізму риси: суцільне скління, членування обсягу на прості геометричні фігури, фасадні написи характерним шрифтом.

Автор одного з представлених шкільних будинків П. Фролов брав участь у створенні для м. Харків наступних двох проектів, документи яких демонструються на виставці. Це будівля автоматичної телефонної станції, зведена на вул. Іванова у 1933 р. (співавтор М. Покорний) (див. мал. 2.3, 2.4) та житловий будинок “Радянський книгар” (“Табачник”), збудований на пр. Правди у 1927–1931   рр. (співавтор А.   Коган) (див. мал. 2.5, 2.6). Обидві будівлі створені за оригінальними проектами та є визнаними взірцями українського конструктивізму.

Характерною особливістю будівництва першої третини ХХ ст. стало типове проектування: саме у той час розпочалося широке впровадження уніфікованих архітектурних деталей та розробка зразкових типових проектів, які з незначними змінами могли використовуватися у різних місцевостях. У ЦДНТА України зберігається документація типових проектів лікарняних закладів, створених для міст Донбасу відомим харківським архітектором Д. Торубаровим. На виставці представлений генеральний план комплексу лікарні у м. Сталіне (тепер – Донецьк) та кресленик фасаду поліклініки у м. Рикове (тепер – Єнакієве ) (див. мал. 2.7, 2.8) . Зазначимо, що як свідчать документи, проекти розроблялися на основі ескізів В. Естровича – видатного українського зодчого, автора проектів низки житлових будинків та будівель медичних та наукових закладів .

Розділ 3. Архітектура 1950-х років

У наступному розділі виставки представлено проекти, що розроблялися у перше повоєнне десятиріччя, коли в архітектурній стилістиці країни панував так званий сталінський монументальний неокласицизм. Характерними ознаками стилю стали монументальність, велика пересиченість декоративними деталями фасадів та інтер’єрів (скульптури, живопису, ліпнини тощо), використання цінних матеріалів (мармуру, граніту, бронзи), загальний оптимістичний настрій архітектурного твору.

Відкриває розділ робота Г. Вегмана, відомого як автор низки цивільних та промислових проектів, інженерних споруд Радянського Союзу. Від 1944 р. працюючи в Харківському відділенні інституту Міськбудпроект, він брав участь у післявоєнному відновленні Запоріжжя, Маріуполя, Керчі, Харкова. У фонді Українського державного проектного інституту по проектуванню будівель та споруд для масового житлово-цивільного будівництва та забудові районів, міст і селищ Укрміськбудпроект (ф. Р-1) ЦДНТА України зберігаються графічні матеріали та пояснювальні записки, що відбивають історію проектування житлового будинку, збудованого на початку 1950-х рр. у м. Запоріжжя, а пізніше – у м. Харків на вул. Вільної Академії (тепер – Університетська) у м. Харків (див. мал. 3.1, 3.2) .

Згаданий фонд містить також повний проект забудови м. Нова Каховка Херсонської обл., розроблений під керівництвом А. Д. Маторіна – автора й співавтора проектів генеральних планів та окремих архітектурних об’єктів багатьох міст і селищ України та Росії. Всі будівлі нового міста носять ознаки радянського неокласичного стилю – використання класичних форм у оздобленні фасадів будівель (портики, колони тощо), велика кількість декоративних деталей. На виставці представлені графічні матеріали проекту забудови шкільного кварталу (див. мал. 3.4) , а також невеличкого нарядного павільйону, розробленого для міського парку (див. мал. 3.3) .

Класикою українського напряму сталінського стилю вважається проект повоєнної відбудови вул. Хрещатик у м. Київ. Науково-технічна документація цього величезного проекту складають майже 3000 архівних одиниць зберігання фонду Державного інституту по проектуванню Київпроект (ф. Р-6). Одним з найцікавіших проектів, розроблених для головної вулиці столиці, є проект висотного готелю “Москва” (тепер готель “Україна”). Зведення готелю розпочалося в 1954 р., а завершилося у 1961-му – після численних переробок, зокрема й пов’язаних із так званою боротьбою з надлишками, що розгорнулася з 1955 р. В архіві зберігається щонайменш десяток варіантів рішення фасадів цієї будівлі, запропонованих провідними архітекторами установи – А. Добровольським, В. Созанським, Б. Приймаком, А. Мілецьким, А. Косенко. На виставці представлено три варіанти оформлення головного фасаду будівлі (див. мал. 3.5-3.7).

Завершують розділ документи проекту Музично-драматичного театру в м. Чернігів (тепер Чернігівський обласний український музично-драматичний театр імені   Т. Г. Шевченка), збудованого у 1959 р. Проектна документація зберігається у фонді Державного республіканського інституту по вишукуванням та проектуванню житлового цивільного будівництва та підприємств будівельної індустрії Діпроцивільпромбуд (ф. Р-194). Автори проекту – архітектори С.   Фрідлін, С. Тутученко (див. мал. 3.8, 3.9).

Розділ 4. Архітектура функціоналізму (остання третина ХХ ст.)

З 1955 р. після виходу постанови ЦК КПРС та РМ СРСР “Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві” архітектура приймає більш стримані форми, наступає час функціоналізму.

Відкриває розділ розроблений у 1956–1967 рр. Одеським філіалом державного проектно-вишукувального та науково-дослідного інституту морського транспорту СоюзморНДІпроект (ЧорноморНДІпроект) проект пасажирського морського вокзалу в м. Одеса (ф. Р-46). Його автори – архітектори В. Головін, В. Кремляков, І.  Альтер, інженер О. Шайкіс. Комплекс одеського морвокзалу вважається класичним зразком споруд такого типу 1960-х років. На виставці представлені фасадні кресленики будівлі вокзалу та фотопанорама будівельного майданчика (див. мал. 4.1–4.3).

Неординарним конструктивним рішенням відрізняється проект кіноконцертного залу Україна” у м. Харків , збудованого у 1963 р. за проектом працівників Державного проектного інституту по загальнобудівельному і санітарно-технічному проектуванню промислових підприємств Харківський Промбудпроект. Фонд цієї організації містить документацію низки проектів громадських споруд та промислових підприємств, звіти про науково-дослідні роботи з питань будівництва та проектування (ф. Р-2). Пропонуємо ознайомитися із креслениками фасадів та плану кіноконцертного залу. Автори проекту – В. Васильєв, Ю. Плаксієв, В. Реусов (див. мал. 4.4, 4.5) .

Чимало проектів, що знаходяться тепер у ЦДНТА України, отримали державні відзнаки як зразкові. Наприклад, авторський колектив проекту Пала цу піонерів Печерського району (тепер Палац дітей та юнацтва) у м. Київ, збудованого у 1962–1965 рр. , отримав Державну премію СРСР у галузі архітектури 1967   р. Головний корпус розрахований на одночасне перебування майже 30 тисяч дітей. Будівля відрізняється вдалим плануванням: лише на першому поверсі розмістилися глядацький зал з великою сценою, краєзнавчий та геологічний музеї, бібліотека з книгосховищем та читальними залами, виставковий зал, столярна, слюсарна, механічна майстерні та інші приміщення (див. мал. 4.6, 4.7). Автори проекту архітектори А. Мілецький, Е.   Більський, А.   Лобода, О. Кривоглаз. Інтер’єри оформлено мозаїками та чеканками (скульптор В. Бородай, художники В. Мельниченко, А.   Рибачук).

Зразком спроби поєднання у одному комплексі будівель різного часу є проект Історичного музею ім ені  академ іка Д. Яворницького у м. Дніпропетровськ. Музей займав будівлю, створену  у 1905 р. за проектом архітекторів Г. Панафутіна і Й.   Сендецького. У 1970-ті роки відбулися реконструкція та розширення споруди. Автори проекту Воробйова, В. Зуєв, О. Чмона. На виставці представлені кресленики фасадів обох будівель та подано план (див. мал. 4.8, 4.9). Реконструкцію проводив Державний проектний інститут по проектуванню житлово-цивільного будівництва Дніпроцивільпроект (м.   Дніпропетровськ). У архівному фонді установи (ф. Р-167), створеної ще у 1930 р. з метою організації проектування об’єктів житлово-цивільного будівництва у м.   Дніпропетровськ, міститься ще ряд цікавих проектів, розроблених для цього міста.

У ЦДНТА України зберігається фонд Науково-дослідного інституту містобудування (ф. Р-100) – провідної галузевої організації України, яка тепер носить назву Державне підприємство Науково-дослідний і проектний інститут містобудування. Колектив інституту, заснованого у 1945 р., проводить науково-технічні та науково-прикладні дослідження з питань забудови та реконструкції міст. В архіві знаходиться науково-дослідна документація за 1965–1979 рр. з питань планування і забудови населених пунктів, благоустрою та озеленення населених місць, організації рекреаційних районів, відновлення комплексів пам’яток архітектури, економіки містобудування. Новаторські для свого часу розробки стали основою формування в нашій країні сучасних галузевих методик та стандартів. На виставці представлені фотодокументи з наукових робіт “Рекомендації з архітектурно-планувального формування центрів міст Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси” (див. мал. 4.10) та “Методичні вказівки з проектування відновлення старовинних ландшафтних парків – пам’яток садово-паркового мистецтва” (див. мал. 4.11).

В експозиції представлена лише невелика частина архівного документального масиву. У ЦДНТА України дослідники історії розвитку української архітектури та містобудування ХХ ст. можуть ознайомитися із НТД до більш ніж 300 об’єктів цивільного будівництва.

 

Провідний спеціаліст відділу використання

інформації документів ЦДНТА України

Дождьова О. Є.

13.05.2014
ДП «Укрдіпромез» – організація, де народжуються металургійні підприємства

Навесні 2014 року виповнилось 70 років з моменту створення однієї з найбільших організацій з проектування металургійних підприємств – Державного інституту по проектуванню металургійних заводів «Укрдіпромез» у м. Дніпропетровську (сьогодні – Державне підприємство «Укрдіпромез»). Документальна спадщина цієї установи знаходиться на державному зберіганні в ЦДНТА України. Фонд Укрдіпромезу містить документи з проектування металургійних заводів і комбінатів, їх окремих цехів, споруд, обладнання, а також проекти післявоєнного відновлення та реконструкції заводів.

 

Передісторія створення Укрдіпромезу в м. Дніпропетровську починається з 1926 р., коли було відкрито інститут Діпромез у м. Ленінграді. У 1928–1929 рр. було створено Дніпропетровський відділ Діпромезу, який у 1930 р. був реорганізований у відділ інституту Діпросталь, а перед війною – у самостійний інститут Дніпродіпросталь, який після війни припинив свою діяльність.

Для швидкого відновлення та подальшого розвитку чорної металургії у звільнених від німецько-фашистських загарбників районах Наркоматом чорної металургії СРСР було засновано філії Діпромезу в містах: Сталінграді, Дніпропетровську, Ленінграді, Запоріжжі, Маріуполі, Кривому Розі. Таким чином, у 1944 р. Постановою Наркомату чорної металургії СРСР від 13.03.1944 р. № 134 було організовано Дніпропетровську філію Діпромезу, на базі невеликої бригади проектувальників, яка прибула з Уралу. У 1958 р. філія перетворилася на Український державний інститут по проектуванню металургійних заводів (надалі – МЗ) «Укрдіпромез».

Сьогодні ДП «Укрдіпромез» – найбільша проектна організація України, яка займається проектуванням, реконструкцією та модернізацією діючих українських та зарубіжних металургійних підприємств.

У ЦДНТА України на державному зберіганні знаходиться документація по проектах будівництва, післявоєнної реконструкції українських металургійних, електрометалургійних, трубних заводів та комбінатів, їх окремих цехів, споруд, обладнання. Це проекти таких металургійних гігантів як Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь, електрометалургійний завод Дніпроспецсталь, Керченський МЗ ім. П. Л. Войкова та багатьох інших.

Виставкова експозиція містить стислий опис окремих проектів МЗ, які стосуються післявоєнного відновлення та реконструкції цехів та агрегатів,   та проектів будівництва окремих цехів та споруд (доменні та мартенівські печі, секційні печі для трубоелектрозварювального цеху, повітронагрівачі, очисні споруди, установки оборотного водопостачання газоочисток тощо).

Документи, представлені у виставковій експозиції, дають уявлення про те, як будувались та розвивались металургійні підприємства в Україні, які організації були задіяні для їх відновлення після руйнувань, спричинених війною, та для подальшого їх розвитку.

 

Запорізький металургійний завод ім. С. Орджонікідзе «Запоріжсталь»

Велика Вітчизняна війна призвела до зупинки, демонтажу та евакуації вже діючих цехів та агрегатів Запоріжсталі. Після звільнення території України від німецьких загарбників першочерговим завданням народного господарства стало відновлення металургійної промисловості Півдня, зокрема, заводу Запоріжсталь. Проект першої черги відновлення заводу був розроблений Державним інститутом по проектуванню металургійних заводів «Діпромез» м. Москви. В основі відновлення залишились рішення передвоєнного проекту. Разом з тим при розробці проектів окремих цехів та вузлів загальнозаводського господарства були внесені зміни, обумовлені станом заводу після окупації.

У 1974 р. до ЦДНТА України від Укрдіпромезу надійшла науково-технічна документація (НТД), розроблена Діпромезом м. Москви, по проекту відновлення першої черги заводу Запоріжсталь у складі проектного завдання та актів про збитки, завдані німецько-фашистськими загарбниками. Проектне завдання складається із пояснювальних записок до технологічної та будівельної частин основних цехів (доменний, мартенівський, прокатний) та креслеників до них (див. рис. 1, 2).

Розробкою проекту «Оборотний цикл водопостачання газоочисток мартенівських печей Запоріжсталі вперше у чорній металургії було споруджено оборотний цикл водопостачання та введено в експлуатацію у 1975 р. на Запоріжсталі. Експозиція містить зображення балансової та монтажно-технологічної схеми внутрішніх мереж оборотного циклу (див. рис. 3, 4).

 

Криворізький металургійний завод ім. Леніна «Криворіжсталь»

Технічна документація по проекту «Криворізький МЗ ім. Леніна «Криворіжсталь», яка надійшла до архіву від Укрдіпромезу м. Дніпропетровська, була розроблена Ленінградською філією інституту Діпромез у 1940–1949 рр. На державному зберіганні в ЦДНТА України знаходиться документація з проектного завдання технологічної та економічної частини відновлення та реконструкції окремих цехів заводу після війни.

Завод розміщений у центрі залізно-рудного басейну. Тому генеральний план, допоміжне, ремонтне та енергетичне господарства були запроектовані з деяким резервом та врахуванням можливого розширення у майбутньому. В цих умовах під час 2-ї черги будівництва для забезпечення злитками другого прокатного цеху виникла необхідність добудувати кожний із цехів до продуктивності, яка відповідає потребам одного блюмінгу, з більш низькими капітальними витратами у сталеплавильному виробництві.

Калібрувальний цех (див. рис. 5) був призначений для виробництва 500 000 тонн каліброваної автоматної сталі. Бесемерівський цех (див. рис. 6) був на той час (у 1940-х рр.) кращим у Європі за технічною оснащеністю. У цеху було впроваджено новий киснево-конверторний спосіб виробництва з піддуванням чавуну киснем.

У зв ` язку з розширенням будівництва заводу проектним завданням була передбачена забудова соціального містечка, житлових селищ для розселення працівників заводу.

В архіві зберігаються проекти окремих споруд Криворіжсталі, розроблені Укрдіпромезом у 1960–1970 рр. Доменна піч № 5 об`ємом 2000 м3 (див. рис. 7) – найбільш крупна домна в Україні на момент її проектування та будівництва, має ряд нових оригінальних технічних рішень, зокрема, конвеєрну подачу матеріалів від бункерів до скипів, з відсівом дрібняку агломерату.

У киснево-конверторних цехах № 1, 2  Криворіжсталі (див. рис. 8)вперше у світовій практиці чорної металургії був застосований спосіб охолодження димовідводу кисневого конвертора.

Укрдіпромезом був розроблений проект доменної печі № 9 об ` ємом 5000 м3  заводу Криворіжсталь (див. рис. 9). Доменна піч на той час (у 1970-х рр.) була найкрупнішою в світі, мала ряд нових оригінальних технічних рішень по спорудам.

 

Дніпропетровський металургійний та трубопрокатний завод

Проектне завдання на проектування цехів заводу передбачає відновлення та реконструкцію цехів заводу в післявоєнний період. Завод відновлювався в 2 етапи: перший етап – на базі існуючого обладнання, другий – передбачав граничний його розвиток. У 1945 р. було відновлено будівлю мартенівського цеху та 4-х мартенівських печей, продуктивність якого складала 145 000 т/рік сталі. Потужність цеху в 2 етапі збереглася. За проектним завданням у 2 етапи відновлювався листопрокатний цех (див. рис. 10, 11) у складі універсального стану Стеккеля з продуктивністю 185 000 стрічки/рік.

Броварський завод порошкової металургії

Проект заводу був розроблений Укрдіпромезом у 1951–1952  рр. та в 1959 р. скоректований. В архіві зберігається НТД по цеху металокерамічних виробів, цеху залізних порошків (див. рис. 12) та комплексу цеху натурних виробів (див. рис. 13) першого найкрупнішого в Україні спеціалізованого заводу порошкової металургії, призначеного для виробництва залізного порошку та металокерамічних виробів.

 

Жданівський металургійний завод ім. Ілліча «Азовсталь»

За проектами Жданівської філії Укрдіпромезу (м. Жданів, тепер – м. Маріуполь) були побудовані та здані в експлуатацію багато об`єктів металургійних заводів, здійснено великий вклад у розвиток та вдосконалення конструкції металургійних агрегатів та будівельних рішень. Робочий проект мартенівської печі об`ємом 900 тонн  ново-мартенівського цеху Азовсталі містить кресленики загального розміщення печі (див. рис. 14) та її верхньої будови – плани, загальний вигляд, деталі, розрізи тощо. Мартенівський цех з 900-тонними печами та випуском плавки в ковші ємністю 500 тонн був на той   час (у 1960-х рр.) найкрупнішим у світі.

У ЦДНТА України зберігається розроблена Укрдіпромезом НТД по проектному завданню 2 черги будівництва агломераційної фабрики  заводу Азовсталь (див. рис. 15). На той час (у 1960-х рр.) фабрика була найкрупнішою в Європі, продуктивністю 6 млн. тонн агломерату за рік, з новою технологією охолодження агломерату на подовженій агломераційній машині, а також з установкою уловлювання та використання двоокису вуглецю в цеху холодної прокатки. Уловлювання та використання двоокису вуглецю на установках захисного газу було здійснено вперше у світовій практиці металургії та виявилось досить ефективним та економічним.

На Азовсталі за проектом Жданівської філії інституту Укрдіпромез вперше у Радянському Союзі було освоєно виробництво смолодоломітових вогнетривів (див. рис. 16).

 

Західно-Сибірський металургійний завод

До проекту заводу входить проект повітронагрівача для доменної печі № 3 (див. рис. 17) та проект установки для охолодження розливних ковшів (див. рис. 18). Проект повітронагрівача має авторське свідоцтво №   226648 і запатентований у ФРГ, Японії, Франції, Італії та Швеції. Створена вперше установка для охолодження розливних ковшів захищена авторським свідоцтвом № 530748 . Оригінальна установка дозволяла при невеликих капітальних та енергетичних затратах прискорити охолодження розливних ковшів перед ремонтом.

 

Новомосковський металургійний завод

У ЦДНТА України зберігається НТД по проектному завданню на трубоелектрозварювальний цех Новомосковського МЗ (див. рис. 19), на якому було установлено перший у світі стан для виробництва труб діаметром 150- 529 мм.

 

Виксунський металургійний завод

Проект заводу, розроблений Укрдіпромезом, містить проектне завдання на будівництво, технічне завдання на проектування та виготовлення обладнання колесопрокатного цеху (див. рис. 20) та робочі кресленики дослідно-промислового цеху з виробництва пористого прокату із порошків. Проект відображає вітчизняні досягнення в області виробництва суцільнокатаних коліс, що значно перевищують показники аналогічних зарубіжних об`єктів. За проектом було впроваджено ряд принципових нововведень по технології (гаряча деформація коліс у пресах, термічна обробка) та в конструкції обладнання.

Дослідно-промисловий цех з виробництва пористого прокату Виксунського МЗ (див. рис. 21) був запроектований та побудований вперше в Україні та на той час (у 1960‑х рр.) не мав аналогів. Цех був призначений для виробництва пористого прокату широкого сортаменту листів та стрічок із металевих порошків.

 

Кузнецький металургійний комбінат

Проект комбінату, розроблений Укрдіпромезом, містить робочі кресленики станції випробувань рейок (див. рис. 22). Вперше у Радянському Союзі були запроектовані спеціальні установки, які забезпечували дослідження міцності термічно оброблених залізничних рейок при температурах від 20° С до 80° С.

 

Запорізький електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь»

У ЦДНТА України зберігаються робочі кресленики з проекту установки оборотного водопостачання газоочисток електросталеплавильного цеху № 1, 2 Дніпроспецсталі (див. рис. 23). Вперше у чорній металургії було споруджено оборотний цикл водопостачання газоочисток електроплавильних печей.

 

Волзький трубний завод

У 1988 1989 рр. на зберігання до ЦДНТА України від Укрдіпромезу надійшла документація по проекту секційних печей для відпуску та загартовування труб у трубоелектрозварювальному цеху № 530-1420 Волзького трубного заводу (див. рис. 24). Цим проектом вперше у світі було здійснено термообробку труб великого діаметру в секційних печах. На стадії проектне завдання зберігається технологічна та інші частини комплексу трубоелектрозварювального цеху № 530-1420 заводу (див. рис. 25).

 

Дніпропетровський металургійний завод ім. Дзержинського

В архіві зберігається проектне завдання на будівництво, проектування та виготовлення обладнання для осепрокатного цеху Дніпропетровського МЗ (див. рис. 26). В цеху передбачено випуск високо економічної продукції – порожнистих та суцільних осей для залізничного транспорту за принципово новою технологією поперечно-гвинтової прокатки. Новизна та вітчизняний пріоритет технології прокатки осей та конструкція основного обладнання захищені авторським свідоцтвом.

Проект реконструкції доменної печі № 8 заводу ім. Дзержинського (див. рис. 27) зберігається в архіві на стадії робочого проекту, який передбачає реконструкцію домни зі значним збільшенням її об`єму (від 960 м3 до 1754 м3) методом насування. Проектом передбачено ряд нових оригінальних технічних рішень зі спорудження доменної печі.

Укрдіпромезом був розроблений та переданий на державне зберігання до архіву робочий проект блоку очисних споруд оборотного циклу водопостачання машини вогневої зачистки блюмінгу 1150 заводу (див. рис. 28). Вперше у чорній металургії було запроектовано блок первинних та вторинний очисних споруд машини вогневої зачистки із застосуванням фільтрів ВСФ-2000.

 

Керченський металургійний завод ім. П. Л. Войкова

Розроблений Укрдіпромезом проект цеху сталевого емальпосуду Керченського МЗ ( див. рис. 29 ) був нагороджений медаллю ВДНГ на конкурсі творчості молодих проектувальників.

 

Костянтинівський металургійний завод «Вторчормет»

Робочий проект 2-камерної печі для нагрівання металевого лому перед пресуванням  (див. рис. 30 ) був розроблений Укрдіпромезом для цеху пакетування Вторчормету. У проекті застосовано новий спосіб мало-окислювального нагріву металевого лому.
 
Молодший науковий співробітник
відділу використання інформації
документів ЦДНТА України
Агішева А. А.
21.02.2014
Вітчизняне паровозобудування: технічні надбання ХХ ст.

Виставка присвячена 210-річчю винайдення першого рейкового парового локомотиву – запатентованого паровозу «Пенідаррен» англійця Річарда Тревітіка (саме 1804 рік часто називають роком народження паровозів) і 200-річчю з часу першого у світі вдалого досвіду будівництва паровозу, котрий знайшов практичне застосування на невеликих лініях промислових підприємств (паровоз «Блюхер» англійця Джорджа Стефенсона). З того часу починається активне будівництво залізниць і паровозів по всій Європі.

У Російській імперії першу залізницю було відкрито 11 листопада 1837 року – Царськосільську залізницю. Усе обладнання для будівництва – рейки, стрілкові переводи, кріплення тощо – були закуплені за кордоном, оскільки залізничне машинобудування в Росії на той час лише зароджувалося і не могло задовольнити потребу у якісному обладнанні. Так само імпортними були і перші паровози і вагони.

Першою залізницею на території України вважають Інкерманську залізницю, споруджену у 1843 році і яка працювала на кінній тязі.

Першим заводом у Росії, котрий почав будувати паровози, став Олександрівський завод у Санкт-Петербурзі, у 1845 році він випустив локомотиви для Петербурзько-Московської залізниці. Вже з 1870-х років паровози будували ще і Камсько-Воткінський, Невський, Коломенський, Мальцевський і Людиновський заводи, але вже у 1880-х роках паровозобудування зосередилося фактично лише на Коломенському машинобудівному заводі. У 1890-х роках до паровозобудування долучилися Брянський, Сормовський, Харківський, Путилівський і Луганський заводи.

Луганський паровозобудівний завод було засновано 3 травня 1896 року як частину Російського товариства машинобудівних заводів Гартмана. Перший паровоз на заводі було збудовано у 1900 році – паровоз серії ОД. Усього за період 1900–1956 років на підприємстві випущено близько 12 тис. одиниць локомотивів (майже 40 типів паровозів і їх модифікацій, у тому числі експериментальних).

У ЦДНТА України зберігається архівна конструкторська документація до 22 типів (модифікацій) паровозів, що випускалися на Луганському (Ворошиловградському) паровозобудівному заводі.

Довгий час у своїй діяльності Луганський паровозобудівний завод використовував для випуску паровозів кресленики, розроблені на інших машинобудівних заводах, що відображено у документах ЦДНТА України. Із потужним розвитком підприємства на ньому був сформований власний конструкторський відділ.

Документи ЦДНТА України дають змогу прослідкувати еволюцію технічної думки у вітчизняному паровозобудуванні, виокремити вдалі технічні рішення, окремою позитивною рисою архівних конструкторських документів є те, що до більшості проектів паровозів зберігається повний комплект креслеників.

Одним із перших значних винаходів у конструюванні паровозів, відображених у документах ЦДНТА України, є система подвійного розширення пару у робочих циліндрах парових машин («компаунд»), ця система, зокрема, застосовувалася на пасажирському 4-вісному паровозі з 3-вісним тендером Коломенського заводу (див. рис. 1.1.). Разом з тим крупним технічним явищем початку ХХ ст. є введення перегріву пару і відмова від принципу «компаунд». Найбільше розповсюдження отримав жаротрубний перегрівник Шмідта, його встановлювали на пасажирських паровозах типу 2-3-0 (див. рис. 1.2., 1.3.), з 1910-х років у вітчизняному паровозобудуванні отримали розповсюдження й інші пароперегрівники – Ноткіна (див. рис. 1.4.), Чусова тощо.

Першим паровозом радянського часу прийнято вважати паровоз типу 1-3-1 серії СУ (1926 р.). Спроектований на Коломенському заводі як модернізація паровозу серії С, враховуючи обсяг і характер конструктивних змін, фактично являв собою новий проект, локомотив став найбільш економічним пасажирським паровозом у СРСР (див. рис. 2.1., 2.2.).

Конструктивні зміни, котрі отримував товарний паровоз типу 0-5-0 (серія Е) протягом часу, також відображають впровадження нових технологій у паровозобудуванні. Розроблений спочатку на Луганському заводі (1915 р.) (див. рис. 1.6., 1.7.), проект був суттєво перероблений на Брянському заводі і отримав позначення ЕУ (1926 р.). На цьому паровозі замість 4-трубних двозворотних елементів ввели 6-трубні двозворотні елементи системи Чусова (див. рис. 2.3.), їх перевага полягала у збільшенні поверхні нагріву і більш повному використанні теплоти газового потоку, такі елементи зменшували опір проходженню пару із котла в машину. Ще одним удосконаленням паровозу стало застосування в них водопідігрівачів. З 1931 року паровоз типу 0-5-0 із рядом удосконалень, що призвели до збільшення сили тяги, отримав серію ЕМ (див. рис. 2.5.).

Збільшення рівня вантажопотоку в країні вимагало будівництва потужнішого, ніж паровоз типу 0-5-0, локомотиву. Його проектуванням зайнялися спеціалісти Луганського паровозобудівного заводу у співробітництві із Іжорським, Коломенським і Сормовським заводами. Новий паровоз отримав позначення серії ФД (див. рис. 2.6.). Серед технічних нововведень значилися: топка з камерою догорання вугілля, циркуляційні труби і стокери, п’ятиклапанний регулятор із пароперегрівником, 6-вісний тендер тощо. Розроблений у 1939 році проект паровозу ФД з тендер-конденсатором пару (ФДК) під час дослідного використання через виявлені технічні недоліки було визнано малорентабельним і не допущено до масового виробництва.

У 1932 році почалося проектування пасажирського паровозу, котрий мав замінити на залізницях паровози серії СУ, таким локомотивом став паровоз типу 1-4-2 серії ІС (див. рис. 2.7.). Значну кількість технічних вузлів, деталей і конструктивних рішень для паровозу ІС було узято з проекту серії ФД, більш того, забезпечити великий відсоток взаємозамінності й уніфікації деталей двох паровозів було одним із провідних завдань для конструкторів. У 1937 році паровоз отримав премію Гран-прі на Всесвітній паризькій виставці. Паровоз типу 1-4-2 серії ІС став самим потужним локомотивом в історії радянського паровозобудування. 1937 року розроблено варіант паровозу ІС обтічної форми з метою збільшення швидкості локомотиву (див. рис. 2.8.).

Технічна еволюція паровозу типу 0-5-0 в 1-5-0 дозволила конструкторам значно збільшити котел і, відповідно, підвищити потужність і швидкість руху паровозу при збереженні навантаження від колісних пар. Детальна розробка проекту виконувалася на Харківському паровозобудівному заводі, локомотив отримав позначення серії СО (див. рис. 3.1.), у повоєнні роки він був основним вантажним локомотивом на радянських залізницях.

Як альтернатива паровозу серії СО у 1948 1949 роках було сконструйовано паровоз типу 1-5-2 (див. рис. 3.2.). Перший проект мав зчіпну вагу 112–115 т. Паровози цього типу були першими у світі, які мали парові машини із розбіжними поршнями і рушійним механізмом з передавальними хитними важелями. Тягові якості і навантаження на осі цього паровоза, а також загальна його технічна характеристика визначали даний локомотив як основний тип товарного паровозу на майбутні роки. Разом з тим цей тип паровозу викликав обґрунтовані зауваження з боку служби шляху, оскільки значна частина залізниць мало відповідала заявленому навантаженню.

У 1949 – 1953 роках було сконструйовано новий тип вантажних паровозів – 1-5-1. Він був легший за попередника, зчіпна вага становила 91/99 т (див. рис. 3.3.). Цей тип отримав серійну назву ЛВ, оскільки в ньому були використані ряд вузлів паровозу серії Л (див. рис. 3.5. – 3.9.). Паровоз ЛВ (ОР18) став останнім типом магістральних паровозів, що випускалися на Ворошиловградському паровозобудівному заводі ім. Жовтневої Революції і на території СРСР в цілому, хоча паровозна тяга на залізницях країни використовувалася ще до середини 1970-х років.

На виставці представлено архівні документи з фонду Р-39 Ворошиловградський паровозобудівний завод ім. Жовтневої Революції (ВЗЖР), м. Ворошиловград, і Р-25 Проектно-конструкторський інститут тепловозобудування Міністерства важкого і транспортного машинобудування СРСР, м. Луганськ.

Експозиція виставки складається з трьох розділів:

Розділ 1. Проекти паровозів 1903 – 1917 років. До нього ввійшли проекти паровозів, що будувалися на Луганського заводі Російського товариства машинобудівних заводів Гартмана, кресленики яких здебільшого були розроблені на інших заводах Російської імперії (Коломенському, Сормовському, Брянському).

Розділ 2. Проекти паровозів 1929 – 1941 років. До розділу віднесено проекти паровозів часу піднесення Луганського паровозобудівного заводу, котре стало можливим після масштабної реконструкції (1928 – 1933 рр.). Період характеризується потужним розвитком творчої діяльності конструкторів заводу.

Розділ 3. Проекти паровозів 1946 – 1956 років. Наведено проекти найскладніших і технологічно довершених паровозів в історії радянського паровозобудування, в тому числі останній паровоз радянського виробництва – ОР18 (ЛВ).
Провідний спеціаліст відділу
використання інформації документів
Барикіна О. І.
06.11.2013
Непохитний Київ в непоборності і сяйві нових днів, відбудови, відродження (проекти з фондів ЦДНТА України)

6 листопада 2013 року відзначається 70-та річниця звільнення міста Києва від німецько-фашистських загарбників. 778 днів, в ід 19 вересня 1941 р. до 6 листопада 1943 р., перебувала столиця Української РСР під нацистською окупацією. На час звільнення у 1943 р. Київ був суцільною руїною, у купах щебеню, серед якого видніли обгорілі зруйновані мури будинків. Лише на центральній вул. столиці – Хрещатику кількість будинків, що не підлягали відбудові, становила 324 одиниці. Участь у відновних роботах брало усе населення міста: люди розчищували вулиці, розбирали завали. За перші два місяці відбудовних робіт стали до ладу 100 підприємств, які одразу давали продукцію для фронту. З евакуації поверталися підприємства, навчальні та культурні заклади. Руїни у центрі міста було розібрано та розміновано, у 1943–1945 рр. було відбудовано 552 тис. кв. м. житла. Війна ще тривала та території нашої Батьківщини, а у Києві створювалися нові науково-дослідні та проектні організації, багато з яких згодом стали провідними у своїх галузях. Проектна, конструкторська та науково-дослідна документація 12 таких установ зберігається тепер у Центральному державному науково-технічному архіві України. Вітаючи столицю зі святом, архівісти пропонують Вашій увазі виставку, яка знайомить з документами київських проектних організації, створених у тяжкі часи війни та перші повоєнні роки, кожна з яких згодом зробила значний внесок до відбудови та подальшого економічного розвитку України.

Виставка складається з двох частин, перша з яких присвячена повоєнній відбудові м. Київ, а друга знайомить із документами проектів промислового та сільськогосподарського будівництва, розроблених київськими організаціями для України та зарубіжжя.

Перший розділ розпочинається документами   Державного республіканського інституту житлового і цивільного будівництва та підприємств будівельної індустрії “ Діпроцивільпромбуд. З моменту свого заснування у 1949 р. інститут проектував переважно підприємства будівельної індустрії (заводи залізобетонних виробів, металоконструкцій, механізованого та ручного будівельного інструменту, домобудівні комбінати на території всього колишнього СРСР). Інший основний напрямок діяльності організації – розробка типових та індивідуальних проектів житлових і громадських будинків. У ЦДНТА України зберігається науково-технічна документація 6 проектів, розроблених працівниками цієї установи (ф. Р-194). На виставці представлені документи проектів повоєнної реконструкції та відновлення будівель, що тепер прикрашають українську столицю: кресленики робочого проекту повоєнного відновлення будівлі готелю, побудованого архітекторами А. Б. Мінкусом та Ф. А. Троуп’янським (тепер готель “Прем’єр-Палас”); проекту будівлі інституту ботаніки АН УРСР у м. Київ (тепер Зоологічний музей ім. М. М. Щербака Національного науково-природничого музею НАН України), автором якого є акад. архітектури П. Ф. Альошин.

У 1949 р. у Києві розпочинається будівництво метрополітену – третього в СРСР. Архітектурні рішення низки станцій та наземних павільйонів розроблено Київським науково-дослідним і проектним інститутом містобудування КиївНДПІмістобудування” (тепер ДП “НДПІ містобудування”). Експозиція знайомить із документами проекту архітектурного оформлення станції метро “Університет” у м. Київ. Працівниками створеного у 1946 р. Інституту “ КиївНДПІмістобудування” започатковано розробка ґрунтовних концептуальних засад розвитку українського містобудування, а також створено національну нормативно-методичну базу проектування і забудови міст. У ЦДНТА України зберігається більш ніж 300 справ документів науково-дослідних розробок цієї установи.

Повоєнний проект річкового порту на р. Дніпро у м. Київ створено Державним інститутом по проектуванню підприємств річкового транспорту Укрдіпрорічтранс (тепер ТОВ “Український проектно-вишукувальний та конструкторсько-технологічний інститут річкового транспорту Укррічтранспроект”). Інститут, заснований у 1948 р., у наш час є однією з провідних науково-технічних організацій, що розв’язує  питання визначення та формуванні будівельної політики на річковому транспорті, наукового обґрунтування генеральних транспортних схем. Відвідувачі виставки можуть ознайомитися з креслеником панорами набережної пасажирських причалів Київського річкового порту, який зберігається у фонді “ Укрдіпрорічтрансу (ф. Р-5). З цим проектом тісно пов’язаний проект київського річкового вокзалу, створеного Державним інститутом по проектуванню Київпроект (тепер ПАТ “ Київпроект”), організації, що зостається провідною у справі формуванні архітектурного обличчя столиці України. Зокрема, проект повоєнної відбудови вул. Хрещатик у м. Київ – однин з найцікавіших, що зберігаються у фондах ЦДНТА України. Архівній науково-технічній документації Київпроекту присвячено окрему виставку, а ми розміщуємо лише кресленик фасаду Київського річкового вокзалу та розгортку, на якій відбилися задуми архітекторів щодо оформлення непарного боку вул. Хрещатик.

У 1944 р. в Києві було створено Особливе проектне бюро з відновлення зруйнованих мостів та інших важливих споруд в Україні. Тепер ця організація стала потужним Українським науково-дослідним і проектним інститутом сталевих конструкцій ім. В. М. Шимановського, провідним у своїй галузі. Архівний фонд УкрНДІпроектстальконструкції (ф. Р-37) містить документи з проектування аеропорту “Шереметьєво” у м. Москва; веж телецентрів: у м. Єревані, Києві, Тбілісі; великого високовольтного залу в м. Запоріжжя; низки заводів та мостів. В експозиції представлено документи проектів підвісного пішохідного моста через р. Дніпро, а також проекту конструктивного рішення пам’ятника “Батьківщина-Мати” Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.

Відбудова народного господарства України розпочалася відразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнні роки. У серпні 1946 року Верховна Рада УРСР схвалила п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства республіки на 1946–1950 pp. Перш за все відбудовували підприємства стратегічних галузей промисловості: вугільної, металургійної, залізорудної, машинобудівної, енергетичної, хімічної. Для успішного проведення   інтенсивного будівництва створювалися нові науково-дослідні і проектні установи. Другий розділ виставки знайомить з проектами таких установ, розробленими для промисловості України та зарубіжжя.

Наприкінці 1940-х років здано в експлуатацію найбільший на той час в СРСР та Європі газопровід “Дашава–Київ”, проектна документація якого представлена на виставці. Проектувальником цієї системи стало створене у вересні 1944 р. Українське відділення Державного інституту по проектуванню підприємств промислового рідкого палива та газу “Гіпрогазпалпром”, що з 1951 р. отримав статус самостійної організації під назвою “Укргіпрогаз” (тепер ПАТ “Інжинірингово-виробниче підприємство “ВНІПІтрансгаз”). У ЦДНТА України зберігається близько 35 тис. од. зб. НТД, розробленої установою, серед яких документи з проектування газонаповнювальних та компресорних станцій; підземних газосховищ, магістральних газопроводів Дашава – Київ – Брянськ – Москва, Єлець –   Кременчук – Кривий Ріг”, Орджонікідзе –Тбілісі; Союз, Прогрес, Середня Азія – Центр, Уренгой – Помари – Ужгород тощо.

Для відновлення зруйнованих нафтобаз у 1944 р. було засновано Українське відділення московського тресту Нафтопровідпроект (тепер ПАТ “Інститут транспорту нафти”). Інститут займався проектуванням та реконструкцією об’єктів транспорту і зберігання нафти та нафтопродуктів. Його працівники брали участь у розробці проектів нафтопроводів для території України, Росії, В’єтнаму, Казахстану, Білорусі, що знайшло своє відображення у архівному фонді установи (ф. Р-111). На виставці представлені документи проекту першої нитки нафтопроводу “Дружба” (дільниця “Мозир – Броди – Ужгород”), призначеного для транспортування сумiшi татарської, башкирської та західносибірської нафти на експорт до країн Європи, а також матеріали “Основних напрямків розвитку нафтопродуктопровідного транспорту УРСР на   1976–2000 рр.”. Звичайно, що крупні об’єкти розробляли декілька установ. Зокрема, проектуванням причалів для нафтобаз, займався вже згаданий вище інститут “ Укрдіпрорічтранс”. З документами проекту будівництва нафтопричалів для Астраханських нафтобаз знайомить виставка.

Державне підприємство “Державний науково-дослідний, проектно-конструкторський і проектний інститут вугільної промисловості “УкрНДІпроект”” був створений в 1945 році як Центральне бюро копрів (ЦВК) для відновлення шахт Донбасу. На підставі виконаних інститутом комплексних науково-дослідних проектних і проектно-конструкторських робіт тільки в Україні побудовані й уведені в експлуатацію 30 вугільних шахт; 12 вугільних розрізів, 9 кар'єрів по видобутку марганцю, будівельних матеріалів, графіту й сірки. “УкрНДІпроект" був ініціатором розвитку в СРСР гірничо-транспортної техніки безперервної дії для відкритих гірських робіт, піонером розвитку поточної технології відкритих гірських робіт. Архівний фонд установи (ф. Р-8) містить 6363 од. зб. НТД, серед якої проекти транспортно-відвального мосту Шевченківського кар’єру тресту Нікопольмарганець у м. Орджонікідзе Донецької обл., шахт тресту Львіввугілля у сел. Соснівка Львівської обл. (№ 2 Порицька, № 5 Великомостівська). Але найцікавішим, на наш погляд, є проект заводу гірничорудного устаткування у м. Лоян (Китайської Народної Республіки), документи якого представлені в експозиції.

Проектно-конструкторське бюро Головного управління народного комісаріату суднобудівної промисловості у м. Зеленодольськ Татарської РСР (ПКБ) створено у 1942 р. Після визволення Києву переведено до столиці України і у 1948 р. перейменовано на Державне Центральне проектно-технологічне бюро суднобудівної промисловості СРСР (тепер ВАТ “КАМЕТ-ТАС”). Бюро випускало проекти комплексно, з електротехнічною і санітарно-технічною частинами. Високий професіоналізм його фахівців дозволяв проектувати мостові крани, промислові печі, окремі заводські цехи. Така універсальність мала велике значення у напружені воєнні роки. Організація займалася створенням, освоєнням та впровадженням нових приладів, обладнання, матеріалів, прогресивних технологічних процесів автоматизованих систем управління, комплексів устаткування для механізації і автоматизації процесів в галузі шляхового комунального машинобудування. На виставці демонструються зразки конструкторської документації, розробленої інститутом (проектів установки для збирання тракових стрічок і агрегату для безперервного виготовлення рідких сумішей на органічних зв’язуючих).

Високі темпи та значні обсяги відбудови народного господарства вимагали від інженерів республіки нових рішень проблем будівельної галузі. У 1947 р. утворено Науково-дослідний інститут будівельного виробництва (НДІБВ). Фахівці установи займаються розробленням і впровадженням науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, спрямованих на підвищення технічного рівня капітального будівництва та покращення основних техніко-економічних показників роботи будівельних організацій. Інститут виконує функції головної установи у сфері розроблення технології, організації, механізації і розвитку матеріально-технічної бази будівництва. ЦДНТА України зберігає низку науково-дослідних робіт НДІБВ, документи двох з них представлено на виставці.

Історія Українського державного науково-дослідного і проектного інституту цивільного сільського будівництва УкрНДІПроцивільсільбуд бере початок з травня 1945 р., коли з метою відбудови зруйнованих війною міст і сіл Київщини рішенням Київського облвиконкому було створено проектну організацію Київоблпроект (тепер ДП УкрНДІПроцивільсільбуд). Основним завданням Облпроекту було забезпечення усією необхідною проектно-кошторисною документацією відбудову та нове будівництво житлових будинків та громадських споруд у Київській обл.; виконання топографо-геодезичних вишукувань, розроблення типових проектів житлових та громадських будинків із застосуванням місцевих будівельних матеріалів. Майже уся повоєнна забудова Київщини здійснювалась за проектами інституту. У архівному фонді інституту зберігаються матеріали наукових досліджень працівників інституту у галузі районного планування, планування та забудови сільських населених пунктів. Зокрема, в експозиції демонструються документи, розроблені для НДР, у якій фахівці намагалися надати прогноз розвитку планування та забудови сільських населених місць на 1976–1980 рр., на 2000 р. та подальшу перспективу.

Державний інститут проектування сільського будівництва Діпросільбуд розпочав свою діяльність у 1945 р. Згодом ця установа стала основою Українського державно-кооперативного проектно-вишукувального та науково-дослідного об’єднання “УкрНДІагропроект”. Об єднання займається розробкою проектів інженерного забезпечення об’єктів агропромислового комплексу, планування і забудови сільських населених пунктів, будівництва сільгосппідприємств тощо. На виставці представлена проектна документація, розроблена для господарств Криму.  

У лютому 1945 р. була створена республіканська проектна контора Укррибпроект . Її головною метою була розробка проектно-кошторисної документації для встановлення зруйнованих у роки війни об’єктів рибного господарства та рибної промисловості. Сьогодні це ДП Український державний інститут по проектуванню підприємств рибного господарства і промисловості “ Укррибпроект , який розробляє не тільки проекти для підприємств та господарств рибної галузі, але й проектує гідротехнічні споруди для пропуску весняних повеней і дощових паводків, шлюзи, мости, дороги, житлові будинки, об’єкти соціально-побутового призначення, окремі споруди та мережі інженерного забезпечення. За проектами   інституту побудовані рибогосподарські об’єкти по всій Україні, а також в Білорусії, Росії, Молдові, Литві, Естонії, Казахстані, Узбекистані, Іраку та Ірані. Документи найважливіших з цих проектів зберігаються тепер у ЦДНТА України. Увазі відвідувачів виставки пропонуються документи проекту розвитку рибного господарства на Дніпровських водосховищах та проекту будівництва рибоконсервних заводів на території УРСР.

Колектив ЦДНТА України вітає всіх зі славною датою звільнення міста Києва від німецько-фашистських загарбників, особливо шануючи своїх фондоутворювачів, науково-дослідні та проектні організації, діяльність яких розпочалася у воєнні роки. Неоцінимим є їх внесок у повоєнне відновлення народного господарства України і вже сім десятиріч становлять вони основу науково-технічного потенціалу Української держави.

 

Провідний спеціаліст відділу використання

інформації документів ЦДНТА України

Дождьова О. Є.

 

21.07.2013
Виробництво українського чавуну (за документами ЦДНТА України)

21 липня 2013 року Україна святкує День працівників металургійної та гірничорудної промисловості. Працівники Центрального державного науково-технічного архіву України з нагоди святкування цієї події здійснили виявлення науково-технічних документів, які стосуються діяльності провідних інститутів та організацій у сфері виробництва чорних металів, а саме – доменного виробництва.

Чорна металургія – провідна галузь народного господарства, яка суттєво впливає на економічне становище країни, розвиток інших галузей промисловості. Сьогодні та у перспективі чорні метали залишаються основним конструкційним матеріалом у промисловості, у великій мірі в будівництві. Без них неможливим стає технічний прогрес у машинобудуванні, енергетиці, оборонному комплексі, при виробництві товарів народного користування та інших видах виробничої діяльності.

Ключову роль у чорній металургії відіграє металургійний переділ: чавун – сталь – прокат. Доменний процес – це основний технологічний процес виплавки чавуну. Основним агрегатом для виплавки чавуну є висока шахтна доменна піч. З позицій сьогоднішнього дня, коли нові технології впроваджуються у всіх галузях народного господарства, звернемо увагу, які зміни відбувалися протягом XX століття у сфері доменного виробництва. Науково-технічні документи, які зберігає ЦДНТА України, дозволяють прослідкувати етапи розвитку та вдосконалення доменного виробництва в Україні у період 1930 – 1989 рр.

Розвиток конструкції доменної печі від її появи до наших часів відбувався перш за все шляхом збільшення її розмірів. В архіві зберігається технічний та робочий проект доменної печі № 1 заводу Запоріжсталь  об`ємом усього 1000 м3. Піч була введена в дію у 1933 р. і на той час вважалася найкрупнішою в Україні.   Експозиція виставки містить скановане зображення кресленика – вертикального розрізу горну доменної печі № 1 (див. рис. 1).

Технічний прогрес у розвитку доменного обладнання не зупинявся, інженери-металурги розробляли нові проекти домн, поступово збільшуючи їх об ` єм і потужність. Проект доменної печі № 3 заводу Запоріжсталь з корисним об` ємом 1300 м3 був розроблений у 1932 – 1938 рр. У створенні проекту брали участь цілий ряд проектних та конструкторських організацій: Діпромез (м. Ленінград), Запоріжсталь (м. Запоріжжя), Уралмаш (м. Свердловськ), Інститут охорони праці (м. Дніпропетровськ).

У період Великої Вітчизняної війни ДП № 3 була зруйнована. Після війни було проведено її відновлення і реконструкцію. Вже у 1947 р. піч було введено в дію. ДП № 3 ( див. рис. 2) заводу Запоріжсталь вважалась найбільш досконалою у технологічному відношенні доменною піччю у світовій практиці.

Серед науково-технічної документації післявоєнного проекту відновлення першої черги заводу Запоріжсталь, що надійшла до ЦДНТА України у 1974 р.,   можна виділити документ «Доменна піч № 4. Конструктивні рішення» (див. рис. 3), у якому розглядаються 2 варіанти відновлення домни: перший варіант передбачає відновлення усіх об`єктів ДП № 4 за довоєнним проектом; другий варіант – відновлення усіх об`єктів ДП, окрім самої домни. Обидва варіанти передбачають застосування імпортного обладнання.

У пояснювальній записці до відновлення доменного цеху заводу Запоріжсталь (див. рис. 4–5) розглядаються питання про склад доменного цеху до Великої Вітчизняної війни, стан споруд та обладнання доменного цеху після германської окупації, напрями та порядок відновлення доменного цеху, технічні показники доменної плавки тощо. Експозиція містить електронну копію кресленика поперечного розрізу цеху по осі доменної печі №4 (див. рис. 6).

Документи ЦДНТА України свідчать, що і в першій, і в другій половині XX століття багато організацій, науково-дослідних інститутів займалися проблемами вдосконалення обладнання доменних печей,  покращенням їх роботи, розробкою нових конструкцій.

Від Державного проектного інституту з промислового санітарно-технічного проектування Харківського Сантехпроекту на державне зберігання до архіву надійшли робочі проекти систем охолодження доменних печей на Ворошиловградському (див. рис. 7– 9) та Краматорському (див. рис. 10–12) металургійних заводах. Системи охолодження доменних печей з монтажними креслениками були виконані для швидкого відновлення вітчизняної металургії після війни. Надійність розроблених систем охолодження забезпечила тривалу роботу доменних печей та подальше збільшення їх об ` єму та продуктивності.

Здійсненням автоматизації роботи доменних печей займався Київський інститут автоматики ім. XXV з`їзду КПРС. На державному зберіганні в ЦДНТА України знаходиться робочий проект системи автоматичного контролю та регулювання розподілу природного газу по фурмах доменної печі, розроблений в 1972 – 1973 рр. (див. рис. 13). Призначена ця система для регулювання витрат природного газу через фурми. У проекті зазначено, що система може бути використана для багатоканального регулювання витрат газу в різних галузях промисловості, зокрема у кольоровій металургії.

По мірі вдосконалення роботи доменних печей набували поширення плавка із вдуванням додаткових видів палива (природного газу), збагаченням дуття киснем і робота з підвищеним тиском колошникових газів. Основна перевага від застосування підвищеного тиску – можливість форсування ходу доменних печей. Але при підвищеному тиску газу збільшувалися витрати на подачу дуття, швидко псувалося обладнання доменних печей, не пристосоване до нових умов роботи. Для встановлення безпечних умов праці та оптимізації роботи печей потрібно було зміцнювати та вдосконалювати ряд конструкцій. В ЦДНТА України зберігаються наукові розробки УкрНДІмету, які стосуються вище зазначених проблем.

УкрНДІмет досліджував режим роботи доменних печей на підвищеному тиску газу. Зокрема, у дослідженні роботи доменної печі № 3 заводу ім. Ворошилова з високим тиском газу на колошнику (див. рис. 14–17) було вивчено вплив тиску газу на колошнику на доменний процес та показники роботи доменної печі, розроблено оптимальний технологічний режим роботи доменної печі при високому тиску. Підвищення тиску газу до 0,6-0,7 атн призвело до помітного підвищення продуктивності доменних печей при деякому зниженні витрат коксу. УкрНДІмет займався також розробленням оптимального технологічного режиму роботи доменних печей при вдуванні у горно природного газу, з інструкціями для їх експлуатації (див. рис. 18–22).

В експозиції виставки представлена лише маленька частина від значного масиву науково-технічних документів ЦДНТА України стосовно доменного виробництва. Документи, представлені увазі читача, дають уявлення про розвиток доменного виробництва в Україні і досягнення металургів у цій сфері.

 
Молодший науковий співробітник відділу
використання інформації документів ЦДНТА України
Агішева А. А.
24.05.2013
Історія велосипеда на аркушах конструкторських документів ЦДНТА України

Щорічно в останні вихідні травня в різних містах України проходить Всеукраїнська акція «Велодень».   Мета даного заходу – пропаганда здорового та активного способу життя, екологічної альтернативи міському автотранспорту. Учасники акції виступають за безпеку та взаємоповагу на дорогах, створення спеціально відведених шляхів та парковок для велосипедистів. Працівники ЦДНТА України не залишились осторонь цієї акції та провели виявлення документів з цієї тематики.

У ЦДНТА України зберігається конструкторська документація Харківського велосипедного заводу ім. Г. І. Петровського за 1946-1976 рр. Здебільшого, це графічна документація – складальні кресленики, деталі, специфікація з проектування різних моделей велосипедів.

У 1923 р. у Харкові було засновано перший в УРСР державний велосипедний завод, що отримав ім’я Г. І. Петровського. У 2013 р. Харківський велозавод відзначатиме знаменну дату – 90 років!

У перший рік на заводі працювало лише 50 робітників, у цехах переважала ручна праця, проте, незважаючи на скрутне становище, працівники виготовили перші зразки велосипедів і вже у 1924 р. було випущено більше 1000 веломашин.

У 1926 р. на виробництво було поставлено першу модель популярнішого і у наші часи велосипеда «Україна». У передвоєнні роки завод збільшував випуск нових моделей велосипедів, удосконалював технологію їх виробництва. Однак подальший розвиток заводу перервала Друга світова війна, завод був евакуйований у Бухару. Після звільнення Харкова від фашистських загарбників постало питання про реевакуацію заводу, а з червня 1945 р. почались роботи з відновлення велосипедного виробництва  – друге народження Харківського велозаводу.

 У 1948 р. було створено перший дорожній велосипед моделі В-14 на колесах 26 х 2, що призначався для шляхів з різним покриттям. Ця модель мала високу маневреність та підвищену прохідність.

З метою розширення асортименту, у 1948 р. було створено жіночий дорожній велосипед В-22. Велосипед містив спеціальну раму відкритого типу з верхньою та нижньою вигнутими трубами з метою зручності посадки, спеціальне сідло на м’якій покришці, зручний руль,  був оснащений додатковим гальмом на переднє колесо та захисною сіткою на заднє колесо.

У 1949 р. був випущений перший легкодорожній велосипед моделі В-32, що призначався для їзди по дорогам з покращеним покриттям, а також для туристських поїздок.

Велосипед В-130 «Україна» відрізнявся від попереднього, даного типу, більш досконалою геометрією рами, покращеною конструкцією передньої вилки, посиленими ободами коліс, що дозволяло використовувати велосипед для експлуатації з підвищеною вантажопідйомністю на будь яких дорогах з різним покриттям.

Спортивно-шосейний велосипед   В-53 поставлений на виробництво у 1949 р. Велосипед призначений для шосейних гонок на короткі та довгі дистанції. Особливістю конструкції цієї моделі було застосування легких сплавів та труб з високолегованої сталі, що робило велосипед легким, зберігаючи при цьому міцність.

У 1955 р. Харківський велозавод випустив В-94 «Тандем» –   двомісний спортивно-трековий велосипед, призначений для змагань у спринтерський гонці на треку з підвищеною швидкістю та навантаженням. Був обладнаний спеціальною рамою з двома кареточними механізмами, що забезпечувало синхронне обертання педалей гонщиками.  

У 1955 р. Харківським велозаводом була виготовлена партія спортивно-шосейних велосипедів моделі В-55 «Чемпіон», яку декілька разів удосконалювали – у 1957 р. освоєна модель В-551, а у 1962 р. – В-552 «Чемпіон-шосе» – оснащений гальмами з центральною тягою, новою конструкцією сідла типу «Бруно», новими педалями, мав 10 швидкостей. В-552 вважався велосипедом вищого класу,  призначений для спортсменів, що брали участь у міжнародних та всесоюзних спортивних змаганнях.

У 1958 р. вийшов спортивно-трековий велосипед   В-65 для змагань на треку у гонках з переслідуванням. Велосипед оснащений полегшеними колесами, кермом нової форми.

    У 1970-х рр. Харківський велосипедний завод ім. Г. І. Петровського випускав до 800 тис. дорожніх, туристичних, жіночих, вантажних, підліткових, дитячих велосипедів на рік та був єдиним в країні підприємством, що випускало висококласні легкодорожні та спортивні велосипеди.

В експозиції представлені кресленики, фото перелічених моделей велосипедів Харківського велосипедного заводу. З цими, а також з багатьма іншими документами  можна ознайомитись у Центральному державному науково-технічному архіві України.

Науковий співробітник відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Голубкіна Г. С.
22.03.2013
Гідроресурси України: Дніпровський каскад ГЕС у фондах ЦДНТА України

22 березня щорічно відзначається   Всесвітній день водних ресурсів. Цього року його темою обрано: «Водне співробітництво». Генеральна асамблея ООН проголосила 2013-й рік «Міжнародним роком співпраці у сфері водних ресурсів» з метою спрямувати міжнародні зусилля на дії щодо забезпечення   доступу людей до питної води та надати мільйонам мешканців планети належні санітарні умови.

ЦДНТА України зберігає документи щодо упорядкування та освоювання водних ресурсів, розроблені Укргідропроектом, Укрводоканалпроектом, Харківським Водоканалпроектом, Гідрорибпроектом, Українським науковим центром охорони вод тощо. Найбільший масив документів зосереджений у фонді Р-3 ПАТ «Укргідропроект». У ньому, зокрема, представлено матеріали до розробки «Проблеми Великого Дніпра» та проектування каскаду Дніпровських ГЕС.
Дніпро – головна водна артерія України, значення якої в становленні та розвитку української нації, суспільного виробництва і для природного середовища країни не можливо переоцінити, тому саме їй приділено увагу у цій виставковій експозиції.
Виставкову експозицію розділено на три розділи:

Розділ І. «Розробка Проблеми Великого Дніпра»

Розділ ІІ. «Дніпровський каскад гідроелектростанцій»

Розділ ІІІ. «Наслідки створення Великого Дніпра»

У першому розділі представлені документи щодо обговорювання та варіантів реалізації Проблеми Великого Дніпра.

Другий розділ присвячено шести гідроелектростанціям Дніпровського каскаду. В експозиції вони згадуються відповідно до часу їх будівництва та введення в експлуатацію: 1. Дніпрогес (побудована в 1927–1932 рр.); 2. Каховська ГЕС (1950–1956 рр.); 3. Кременчуцька (1954–1960 рр.); 4. Київська (1960–1964 рр.); 5. Дніпродзержинська (1956–1964 рр.); 6. Канівська (1963–1975 рр.).

  Каскад гідроелектростанцій і водосховищ вирішив проблему безперебійного забезпечення електроенергією і водою населення, промисловості та сільського господарства, збільшення об'ємів водоспоживання і більш рівномірного його розподілу протягом року, а також забезпечив роботу електростанцій, водного транспорту тощо.

Третій розділ присвячено екологічним проблемам Дніпра. У планах проектувальників передбачалося осушування (меліорація) значних площ, зокрема у басейні Верхнього Дніпра. Створення великих водосховищ призвело до затоплення значних площ родючих грунтів, зміни режимів річки. У зонах водосховищ тривають процеси підтоплення та затоплення земель. З цими процесами пов’язані такі негативні явища, як трансформація земель, деградація рослинного і тваринного світу, замулення та заболочення водойм. Це зони екологічного неблагополуччя, які потребують до себе першорядної уваги. Яскравим прикладом є екологічна ситуація на Каховському морі.
З представленими документами, а також з багатьма іншими матеріалами щодо розвитку та використання водних ресурсів України, Білорусі, Молдови можна ознайомитися у Центральному державному науково-технічному архіві України.
 
Начальник відділу використання
інформації документів
ЦДНТА України
Алєксєєєнко А. О.
20.11.2012
ПАТ "Київпроект" - основний проектувальник столиці
 
20 листопада 2012 р. виповнюється 75 років з дня заснування ПАТ "Киїівпроект". Протягом  своєї 75-річної історії Київпроект  був основною  провідною проектною організацією Києва з проектування міської забудови. Пріоритетним напрямком його діяльності є проектування житла для киян. За весь післявоєнний період за проектами «Київпроекту» збудовано  понад 43 млн. кв. м житла різних категорій: від п'ятиповерхівок до сучасних комфортабельних багатоповерхових будинків, що майже у 12 разів перевищує житловий фонд довоєнного Києва.
У Центральному державному науково-технічному архіві України зберігаються документи з проектування громадських споруд м. Києва, розроблені однією з найбільших провідних організацій України житлово-комунального профілю Публічним акціонерним товариством «Київпроект» . Майже 87 % усього наявного житлового фонду м. Києва запроектовано цією організацією.  У фонді Р-6 ЦДНТА України зберігаються «Проект забудови Хрещатика у місті Києві», «Проект планування та забудови житлових масивів м. Києва» та інші проекти.
На веб-сайті представлено найцікавіші документи з фондів архіву. Експозицію розподілено за розділами:
1. Об ` єкти громадського призначення у м. Києві 
2. Транспортне будівництво у м. Києві
3. Житлове будівництво у м. Києві  
 
Провідний спеціаліст  відділу
використання інформації
документів ЦДНТА України
Агішева А. А.
документів ЦДНТА України
Агішева А. А.
 
21.08.2012
“Скарби науково-технічної думки: надходження НТД на державне зберігання до ЦДНТА України за роки незалежності (1991-2012 рр.)”.
undefined undefined

Згідно з наказом Державної архівної служби України від 12 червня 2012 року № 122 “Про участь державних архівних установ у святкуванні Дня Державного Прапора України та 21-ї річниці незалежності України” відділом використання інформації документів ЦДНТА України було підготовлено електронну презентаційну виставкову версію за темою “Скарби науково-технічної думки: надходження НТД на державне зберігання до ЦДНТА України за роки незалежності (1991-2012 рр.)”.

undefined undefined           Презентація інформує про сучасний стан формування фондів ЦДНТА України, містить скановані зображення документів кожної з основних груп НТД (проектної, конструкторсько-технологічної та науково-дослідної документації, документів особових фондів), що надійшли до архіву в 1991–2012 рр.
 
Молодший науковий співробітник
відділу використання інформації
документів ЦДНТА України
Агішева А. А.
01.06.2012
Проекти спортивних об’єктів у ЦДНТА України (до ЄВРО-2012)

У червні 2012 року в Україні відбудеться фінал 14-го чемпіонату Європи з футболу – ЄВРО-2012. Цьому заходу передував значний підготовчий етап. Зокрема, приведено у відповідність до європейських норм стадіони, що прийматимуть матчі. Увагу громадськості прикуто до спорту. Це спричинило зростання кількості запитів щодо будівництва та реконструкції спортивних об’єктів. Працівники Центрального державного науково-технічного архіву України (ЦДНТА України) провели виявлення документів з цієї тематики.

У ЦДНТА України зберігається документація до шести спортивних об’єктів у містах Києві та Харкові за період 1929–1993 рр. Проекти щодо цих споруд та конструкцій виконано провідними науково-дослідними та проектними інститутами: Державним інститутом по проектуванню «Київпроект», Українською філією Державного проектного інституту «Союзпроммеханізація», Державним проектним інститутом «Київський Промбудпроект», Українським державним інститутом проектування міст «Діпромісто», Зональним науково-дослідним і проектним інститутом типового та експериментального проектування житлових та громадських будівель (КиївЗНДІЕП), Державним проектним інститутом по плануванню та забудові міст «Харківпроект», Харківським науково-дослідним і проектним інститутом «Харків ВодоканалНДІпроект». Проектну документацію доповнюють матеріали з фондів особового походження академіка архітектури Олексія Бекетова (1862–1941) та колишнього директора КиївЗНДІЕПу Олексія Заварова (1917–2003).

Для виставки «Проекти спортивних об’єктів у ЦДНТА України» відібрано найцікавіші та найпоказовіші документи.

У фонді Олексія Бекетова зберігається брошура (1929), присвячена проблемам фізкультурного будівництва. У ній вміщено детальний опис необхідних складових типових стадіонів.

Документи щодо Київського Палацу спорту розкривають як його проектування у 1957–1960 роках, так і реконструкцію 1981–1982 років. Основне призначення цієї унікальної будівлі – проведення спортивних змагань з хокею, ковзанів, волейболу, тенісу та боксу з ареною 30 на 61 м., а також масових зібрань, свят та театральних вистав. Особливої уваги вартий проект механізації Палацу спорту. Він включає в себе трансформацію трибуни у сцену, трансформацію партеру у спортивне поле та ін. Ці конструктивні рішення було вперше в СРСР здійснено саме у цьому проекті. Для передачі спортивних змагань, концертів будівлю оснащено устаткуванням для теле-, радіотрансляцій та спеціальною апаратурою для донесення до слухачів перекладів кількома іноземними мовами під час проведення міжнародних конгресів. У 1981–1982 рр. Палац докорінно реконструювали. Було повністю модернізовано системи освітлення та технічного господарства. Змінено вигляд інтер’єрів та холів – вони стали більш просторими та світлими, їх було облаштовано чисельними роздягальнями та буфетами. Після реконструкції Палац спорту й донині є високотехнологічною спорудою, популярною серед спортсменів, бізнесменів, естрадних виконавців та відвідувачів.

Комплекс льодового стадіону у м. Києві призначений для тренувань та змагань ковзанярів на усіх дистанціях протягом року, за винятком літніх місяців. Параметри   штучної льодової доріжки відповідають міжнародному стандарту та дозволяють проводити змагання міжнародного масштабу. Вперше в СРСР та за кордоном на практиці будівництва були застосовані залізобетонні конструкції приміщення під підлогою та монолітної технологічної плити чотириста метрової доріжки без жодного деформаційного шву. Внутрішня частина стадіону являє собою трав’яний газон, рівень якого   нижчий рівня льоду. Архітектура будівель енергоблоку, павільйонів та інших споруд традиційна.

У звіті про діяльність члена-кореспондента Академії мистецтв СРСР Олексія Заварова та Творчої архітектурної майстерні Академії мистецтв СРСР, м. Київ (1991) містяться відомості щодо проекту «Комплексна перспективна забудова і благоустрій Київського велотреку» (виконаного колективом ТАМАХу під керівництвом Валентина Штолька та Олександра Кабацького) –базової спортивної споруди з велоспорту в Україні. Довжина доріжки за нижнім рівнем велотреку складає 285,714 м, що відповідає європейським та світовим стандартам таких споруд. Конструкцію полотна доріжки велотреку виконано з цінних порід деревини (Канадської модрини).

Будівництво спортивної споруди під назвою «Палац водних видів спорту» у Харкові розпочалося у 1966 р. Згідно з рішенням Харківської міської ради від 9 липня 1977 р. Добровільному спортивному товариству “Спартак” було виділено ділянку, обмежену вул. Ботанічною і набережною р. Лопань. Побудований за проектом колективів харківських інститутів, Палац за рівнем оснащення відповідає усім сучасним вимогам підготовки плавців міжнародного класу. Воду очищує озонаторна установка, виготовлена в Кургані.

Відкритий плавальний басейн з медико-біологічним центром запроектовано як прибудову до Палацу водного спорту ДСТ «Спартак» у м. Харкові. Басейн, розрахований на обслуговування як спортсменів, так і населення міста, з метою тренування та оздоровлення, було спроектовано у вигляді прямокутного об’єму, вирішено у трьох (частково п’яти) наземних щаблях і одному підземному. Ванна басейну поділялась на сектори за призначенням. Завдяки пересувній 5-метровій перегородці створено можливість легко змінювати розміри окремих відсіків басейну. Запропоноване у проекті рішення не мало аналогів у вітчизняній практиці. Трибуни довкола басейну охоплювали 1720 місць для глядачів. Проектом передбачалося обладнання споруди сучасними системами опалення, вентиляції, холодного і гарячого водопостачання, електричними та слабкоструменевими мережами, водна циркуляційна система забезпечувалася технологічною очисткою, необхідною для відкритих басейнів. Детальніше про проекти харківських басейнів можна дізнатися зі статті наукового співробітника ЦДНТА України за посиланням: http://www.archive.gov.ua/ukr/viewpublic/75.html.

Харківський Палац спорту – найбільший та найвмістовніший спортивний об’єкт м. Харкова, де існує єдина в країні трибуна на 350 місць, що може трансформуватися в концертний майданчик площею 300 кв. метрів. Його відкрито у 1977 р. як універсальну ковзанку зі штучним льодом закритого типу, що трансформується. Будівля вирізняється суворими архітектурними формами, її побудовано зі скла, бетону, мармуру. Оснащено сучасною технікою, автоматикою. На льодовому полі площею 1800 кв. метрів проводяться тренування, змагання з фігурного катання, хокейні матчі, виступи балету на льоду. Ковзанку можна трансформувати в спортивний майданчик для зустрічей з волейболу, баскетболу, поєдинків боксерів, важкоатлетів, виступів майстрів художньої гімнастики. У торцевій частині Палацу розміщено машинне відділення холодильної установки. Заморожування та охолодження льодового поля здійснюється завдяки циркуляції у трубах під підлогою розчину хлористого кальцію. Холодильна установка дає можливість змінювати температуру льоду залежно від проведення конкретного заходу. Харківському Палацу спорту присвячено статтю працівника ЦДНТА України: http://www.archive.gov.ua/ukr/viewpublic/49.html.
Начальник відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Алєксєєнко А. О.
17.03.2012
Життєвий і творчий шлях архітектора О. І. Заварова

17 березня 2012 р. святкується 95-та річниця від дня народження Народного архітектора  УРСР, лауреата Державної премії УРСР, члена-кореспондента Академії мистецтв СРСР Олексія Івановича Заварова. У Центральному державному науково-технічному архіві України зберігається особовий фонд цього видатного українського архітектора.

Олексій Заваров після закінчення у 1935 р. Московського будівельного технікуму був направлений на роботу до інституту «Промбудпроект» у м. Челябінськ (РРФСР). У роки Великої Вітчизняної війни працював у тресті «Магнітобуд», робітники якого тільки у 1942 р. ввели до експлуатації близько сорока промислових споруд. У 1944 р. виходить книга спогадів М. Смілянського та О. Заварова «Магнитогорская шестая».

З 1 945   р. Заваров розпочинає роботу в проектному інституті Київпроект. Працюючи під керівництвом головного архітектора Києва Олександра Васильовича Власова, над проектами формування   планування та забудови столиці України, О. І. Заваров у   1948 р. закінчує архітектурний факультет Київського державного художнього інституту. Авторським колективом інституту Київпроект, до якого входив Олексій Заваров, розроблено проект забудови ансамблю вул.   Хрещатик (співавтори О. Власов, А. Добровольський, В. Єлізаров, Б. Приймак, О. Малиновський). Матеріали цього проекту знаходяться у фонді Р-6 ЦДНТА України. У 1950-ті роки за участю архітектора проектуються будівлі міської ради, Міністерства лісового господарства УРСР, палацу спорту в м. Київ. Указом Президії Верховної Ради УРСР О. І. Заварову присвоєне почесне звання Народного архітектора Української РСР (1959 р.).

Документи особового фонду знайомлять зі зразками творчості Заварова в галузі ландшафтного проектування – в архіві збереглися фрагменти  проектів   парку на схилах р. Дніпро, ботанічного саду та гідропарку української столиці. У 1964 р. О. І. Заваров захищає кандидатську дисертацію за темою «Проблеми озеленення м. Києва». Фрагмент рукопису дисертації представлено на виставці.

У 1964 р. Олексія Івановича Заварова, як визнаного фахівця з архітектури та будівництва, призначено директором щойно тоді створеного Київського Зонального науково-дослідного і проектного інститут у типового і експериментального проектування житла та громадських будівель КиївЗНДІЕП. Установа стала комплексним інститутом нового типу, в основу діяльності якого покладено системний підхід до проектування. Під керівництвом О. І. Заварова працівниками КиївЗНДІЕП розроблено проекти унікальних будівель навчально-виховного, торговельного, лікувально-рекреаційного призначення. Найвідомішими з них є готель «Київ», «Будинок меблів», «Будинок торгівлі» у м. Київ, 24-х поверховий житловий будинок у м. Харків. Колективом інституту розроблено також чимало серійних проектів, багато з яких отримали Державні премії, дипломи, нагороди. Разом із відомими українськими скульпторами О. Заваров створив декілька монументів, серед яких пам’ятник Щорсу в м. Київ, пам’ятник жертвам фашизму у м. Золотоноша Черкаської обл. Пояснювальна записка до останнього проекту з фотовідбитками креслень та макетів останнього монумента    зберігається тепер у ЦДНТА України. Також за проектами О. І. Заварова зводяться окремі будівлі та житлові комплекси і за межами України – в Узбецькій, Російській республіках. На виставці представлено фотографії з відрядження архітектора до Тюмені, на якому обговорювався проект житлового селища нафтовиків. В 1970-ті роки Заваров отримав почесні звання Заслуженого будівельника Узбецької РСР та Угорської Народної Республіки.

Перебуваючи на посаді директора КиївЗНДІЕП протягом 22 років, Олексій Іванович Заваров і в адміністративній діяльності виявив себе людиною творчою. Його ідею створення комплексного інституту, науково-виробнича база якого дозволяла б ефективно вирішувати проблеми методології та організації проектної діяльності було реалізовано. За активною участю Заварова працівниками КиївЗНДІЕП вперше у вітчизняній практиці було створено автоматизовану лінію проектування конструкцій цивільних будівель. Керівник низки провідних науково-технічних програм будівельної галузі, він був співавтором винаходів серед яких є розробки збірних будинків, конструкції покриття для спортивних споруд, оригінальних склопакетів, колекторів сонячної енергії тощо. І ці новації втілювалися у життя. Ще в середині 1970-х років вперше в СРСР колективом під керівництвом О. І. Заварова спроектовано системи інженерного устаткування будинків з використанням для теплопостачання сонячної енергії. Спеціальне обладнання, необхідне для забезпечення будівництва та експлуатації експериментальних будівель, вироблялася на базі інституту КиївЗНДІЕП. Крім того, створена Заваровим виробничо-експериментальна база установи дозволила проводити випробування будівельних конструкцій, будівель і споруд для звичайних і складних інженерно-геологічних умов для надання відповідних рекомендацій проектувальникам. Роботи Заварова в галузі автоматизації проектування та використання сонячної енергії відзначено золотими медалями ВДНГ СРСР.

Свої ідеї з організації проектування О. І. Заваров розвивав у чисельних    виступах, статтях та виданнях, а у 1980-ті роки в КиївЗНДІЕП вийшов розлогий звіт про науково-дослідну роботу під назвою «Модель проектної організації майбутнього», в якому підбивалися підсумки діяльності установи та давалися рекомендації щодо реорганізації проектних інститутів СРСР за експериментальним зразком.

Історія нашої країни, її радісні та гірки сторінки, знаходять своє відображення в архівних документах. Так, поряд із джерелами, пов’язаними з діяльністю Спілки архітекторів СРСР, Олімпійського комітету СРСР є, наприклад, матеріали відрядження архітектора до Чорнобильської зони для організації будівництва вахтового селища ліквідаторів аварії. Майже 200 одиниць зберігання містить особовий фонд О. І. Заварова у Центральному державному науково-технічному архіві України. Сподіваймось, що представлена невелика експозиція приверне увагу дослідників його багатої творчої спадщини.

 
Провідний спеціаліст відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Дождьова О. Є.
03.03.2012
150-річчя архітектора О. М. Бекетова
3 березня 2012 р. виповнюється 150 років з дня народження видатного українського архітектора, педагога, професора, дійсного члена Академії архітектури СРСР, Заслуженого діяча Мистецтв УРСР Олексія Миколайовича Бекетова. У Центральному державному науково-технічному архіві України зберігається особовий фонд О. М. Бекетова (фонд Р-47). В архіві зібрана значна колекція матеріалів архітектора, які охоплюють період з 1891 по 1940 рр. Це  архітектурні креслення, ескізи, біографічні документи, фото, наукові статті, ділове листування, навчальні посібники. Документи були передані до ЦДНТА України у 1973 р. донькою академіка – Оленою Бекетовою.
 
08.11.2011
Картографічні документи з проектної документації фондів ЦДНТА України

У Центральному державному науково-технічному архіві України у складі проектної документації зберіга ється великий масив картографічн их матеріал ів. Станом на 2011 р. виявлено 3535 архівних карт і планів зі 150 комплексів 51 фонду ЦДНТА України за 1906–1990 рр. Експозиція розкриває видове та тематичне різноманіття архівної картографічної документації.  

Переважна більшість карт і планів міститься у проектах Українського відділення Всесоюзного ордена В. І. Леніна проектно-розвідувального та науково-дослідного інституту “Укргідропроект” ім.  С.   Я.   Жука (ф. Р-3). Багато картографічних матеріалів зустрічається серед документів Харківського відділення Всесоюзного державного ордена Леніна проектного інституту “Теплоелектропроект” (ф. Р-31), а також Всесоюзного науково-дослідного та проектного інституту з транспорту природного газу “ВНІПІтрансгаз” (ф. Р-84).

Представлені карти та плани розроблялися для розкриття властивостей конкретного елементу чи явища (особливостей клімату, наявності корисних копалин тощо) у певних територіальних межах. Б ільшість з них відноситься до групи карт суспільних явищ, а саме – до економічних карт. На виставці експонуються схеми залізниць і водних транспортних шляхів; карти і плани, розроблені для організації промислових та сільськогосподарських підприємств, видобутку та транспортування корисних копалин, меліоративних заходів тощо.

Вагому частину архівних карт ографічних матеріалів становлять генеральні плани об’єктів цивільного будівництва. Серед них, представлений на виставці найдавніший з картографічних документів ЦДНТА України, – план Суздальського гостинного двору у м.   Харків, який входить до архівної колекції планів міста (ф. Р-32); план Палацу культури Промислової кооперації, розроблений в рамках проекту реконструкції і відновлення забудови вул. Хрещатик у м. Київ (ф. Р-6)  тощо.  Багато планів населених пунктів міститься в проектах будівництва гідроелектростанцій: карти та плани складалися для визначення землекористувачів території, що опиняється в зоні затоплення водосховищами ГЕС, організації нових поселень.

Карт природних явищ у проектній документації ЦДНТА України відносно небагато. Це переважно геологічні і гідрологічні карти, що зумовлено загальним порядком розробки проектів , який передбачає обов’язкове проведення інженерно-геологічних досліджень майбутніх будівельних майданчиків певних об’єктів . На окрему увагу заслуговують карти, що розкривають екологічне становище в Україні у 1950–1980-ті рр. Також на виставці демонструються кліматичні та ландшафтні карти.

Тематична і видова різноманітність представлених картографічних матеріалів, передбачає використання їх інформації у різних сферах практичної, наукової і навчальної діяльності.

Виставка складається з шести розділів:

1. Картографічні матеріали території України

2. Картографічні матеріали території Донецько-Придніпровського економічного р-ну

3. Картографічні матеріали території Західноукраїнського економічного району

4. Картографічні матеріали території Північно-Східного економічного району

5. Картографічні матеріали території Причорноморського економічного району

6. Картографічні матеріали території Центрально-Українського економічного району

 
Провідний спеціаліст відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Дождьова О. Є.
16.06.2011
Мости та мостові переходи України
У ЦДНТА України зберігається колекція «Будівництво та реконструкція мостів і автошляхів», яка належить до фонду Р-32 «Український державний трест цивільного будівництва «Укрцивільбуд» ВРНГ УРСР». В колекції наявні проекти 13 мостових переходів, побудованих на території України протягом періоду 1931 - 1945 рр., вісім з них є проектами довоєнного цивільного будівництва:
1. Русанівський міст через р. Дніпро в м. Києві (1934 – 1939);
2.  Миколаївський (колишній Ланцюговий) міст через р. Дніпро в м. Києві (1940);
3.  Міст через р. Південний Буг в м. Проскурів (Хмельницький) (1939);
4.  Міст через р. Південний Буг поблизу с. Щурівці (Вінницька обл.) (1936);
5.  Міст через р. Південний Буг поблизу с. Соломія (Кіровоградська обл.) (1936);
6.  Міст через р. Сіверський Донець поблизу м. Ізюм (Харківська обл.) (1936);
7.  Міст через р. Прут в с. Яремче (Івано-Франківська обл.) (1940);
8.  Міст через р. Случ в поблизу м. Новоград-Волинський (Житомирська обл.) (1931–1941). 
І п’ять – проекти повоєнної відбудови, спорудження цих об’єктів виконувалося, як правило, силами військових будівельних частин Червоної Армії:
1.  Висоководний міст через р. Дніпро в м. Києві (1944);
2.  Дерев’яний висоководний міст через р. Дніпро в м. Дніпропетровськ (1944);
3.  Мостовий перехід через р. Дністер поблизу м. Ямпіль (Вінницька обл.) (1944);
4. М іст через р. Дністер у м. Могилів-Подільський (Вінницька обл.) (1945);
5.  Міст через р. Дністер у м. Миколаїв (Львівська обл.) (1945).
Чотири проекти конструкцій мостів надійшло до архіву від організації розробника, Державного інституту по проектуванню, дослідженню та випробуванню сталевих конструкцій та мостів «УкрНДіпроектстальконструкція» Міністерства монтажних і спеціальних будівельних робіт УРСР, м. Київ, які зберігаються у фонді Р-37. Це:
1. Проект Київського міського мосту через р. Дніпро для автомобільного та пішохідного руху, який був побудований у 1953 р. під керівництвом Е. О. Патона. Довжина мосту 1540 м, ширина 27 м. До ЦДНТА України на державне зберігання проект поступив у 1975 р. (Ф. Р-37, к. 1-33);
2. Висячий пішохідний міст через р. Дніпро, побудований у Києві 1956 р., довжиною 429 м, шириною 7 м (Ф. Р-37, к. 1- 1 83);
3. Мостовий перехід через р. Смотрич в Кам’янці-Подільському, довжиною 379 м (Ф. Р-37, к. 1- 1 86);
4. Мостовий перехід через гавань в м. Київ, міст зв’язав дві частини міста і був призначений для міського та пішохідного руху. Загальна довжина мосту 474 м. Проект було відзначено медаллю на ВДНГ СРСР (Ф. Р-37, к. 1- 1 88).

 

До фонду ЦДНТА України Р-59, Державного проектного институту «Союздорпроект» Міністерства транспортного будівництва СРСР, м. Ки їв, у 1978 р. поступили  два цікавих проекти київських  мостів:
1. Міст-метро через головне русло р. Дніпро довжиною 700 м з лівобережною естакадою метропоїзду довжиною 150 м. Це був перший приклад застосування арочно-консольної системи мосту для з’єднаного руху двох видів транспорту (Ф. Р-59, к. 1-63);
2. Міст-метро через Русанівську протоку, довжиною 350 м, призначений для пропуску поїздів метрополітену, автомобільного транспорту та пішохідного руху (Р-59, к. 1-63).

  Від   Державн ого проектн ого інститут у «Харківський Промтранспроект» Держбуду СРСР, м. Харків ,   до архіву надійшов проект «Відновлення та реконструкція Харківських мостів». Це проект відновлення мосту через р. Харків ( Ф. Р-156, к. 1-233), що з’єднує центральну правобережну частину міста з Червонозаводським районом та призначений для всіх видів міського транспорту, передбачає капітальну реконструкцію металевого мосту на кам’яних опорах, побудованого у 1895 р. А також проект реконструкції мосту через р. Лопань в м. Харкові.

  Нещодавно до ЦДНТА України надійшли нові надходження проектів мостів:

 Від Дніпропетровського державного проектно-вишукувального інституту «Дніпродіпротранс» до ЦДНТА України надійшов проект капітального відновлення мосту через р. Дніпро у м. Дніпропетровськ. Мерефо-Херсонський міст – перший в СРСР залізничний міст, побудований у вигляді дуги, – був зруйнованим під час Великої Вітчизняної війни. Відновлення мосту проходило під керівництвом головного інженера Є. Г. Тетерука. За удосконалення технології будівництва мостів один з інженерів групи М. М. Молоканов, отримав Сталінську премію. Як унікальну інженерну споруду Мерефо-Херсонський залізничний міст занесено до реєстру пам’яток архітектури України (Ф. Р-86, к. 1-493, оп. 1).

Ще один проект мосту надійшов на постійне зберігання до ЦДНТА України від Дніпропетровського державного проектно-вишукувального інституту «Дніпродіпротранс». Це технічний проект мостового переходу для прокладання теплотраси через р. Самара у м. Дніпропетровськ. Усть-Самарський міст призначений для пропуску чотирьох смуг автомобільного руху, також ним прямують чотири потужних теплотрубопроводи діаметром по 1000 мм. Міст, побудований у 1981 р., з’єднує Придніпровськ, Чаплі і Ігрень із лівим берегом (Ф. Р-86, к. 1-494, оп.1).

Таким чином, проекти мостів, наявні в ЦДНТА України географічно охоплюють як великі ріки України, такі як Дніпро, Дністер, Південний Буг, так і невеликі річки та притоки – Случ, Опір, Прут, Смотрич, Самара, а також територію інших країн – Росію, Білорусію.
 
Молодший науковий співробітник відділу
використання інформації документів
ЦДНТА України
Кулікова Г. С.
26.04.2011
Об’єкти атомної енергетики у фондах ЦДНТА України

Атомна енеpгет и ка залишається предметом гострих дебатів. Прихильники і супротивники атомної енеpгет и к и   p озходяться в оцінках її безпеки, надійності та економічної ефективності . Як трагедія Чорнобиля, так і нещодавня катастрофа на японській АЕС Фукусімі ще більш актуалізують вивчення різних сторін проблеми будівництва і безпеки використання атомних електростанцій.

  Важливим інформаційним джерелом з вивчення історії розвитку атомної енергетики є документи, що зберігаються у Центральному державному науково-технічному архіві України. Це фрагменти проектів будівництва українських і російських атомних електростанцій, звіти про науково-дослідні роботи з питань будівництва і безпеки функціонування АЕС. Документи надійшли до архіву від організацій-розробників – Харківської філії Проектно-технологічного інституту   «Енергомонтажпроект» (ф. Р-55), Харківського відділення Всесоюзного державного ордена Леніна проектного інституту «Теплоелектропроект» (ф. Р-31) і Київського відділення Всесоюзного державного ордена Леніна проектного інституту «Атоменергопроект» (ф. Р-159) .

Державний союзний трест з монтажу електроустаткування електростанцій і підстанцій «Енергомонтажпроект» був заснований у 1969 р. По всьому СРСР у вузлових пунктах регіонів, у яких відбувалося будівництво теплових і атомних електростанцій, була відкрита низка відділень, у тому числі – у м. Харкові. Співробітниками інституту розроблено технології монтажних операцій, методи управління монтажним виробництвом, контролю якості; запроектовано високоефективні зварювально-монтажні апарати і матеріали, спеціальні вантажопідйомні машини і механізми.

Для найкрупнішої у Європі Запорізької атомної електростанції фахівцями «Енергомонтажпроекту» у 1982 р. розроблений проект проведення робіт і технологічні карти з монтажу устаткування машинного залу і деаераторного відділення першого блоку. Запорізька АЕС була першою з уніфікованих серійних АЕС з реакторами ВВЕР-1000. Новаторською була і технологія монтажу парового турбоагрегату потужністю 1000 МВт з підвальним розміщенням конденсаторів. Авторський колектив проекту був нагороджений двома срібними і бронзовою медалями ВДНГ СРСР.

У фондах архіву зберігається робочий проект проведення робіт з монтажу тепломеханічного устаткування блоку машинного залу і деаераторного відділення енергоблоку № 1 Курської АЕС. Для цього проекту вперше в СРСР розроблено технологію монтажу тепломеханічного блоку АЕС з реакторами типу РБМК-100 одноконтурного типу. Особливістю проекту було вирішення проблеми монтажу допоміжного устаткування турбоагрегату К-500-65/3000 Харківського турб і нного заводу ім.   С.   М.   Кірова в умовах спеціальних окремих залізобетонних боксів. Основні рішення технології були широко використані на аналогічних атомних станціях – Чорнобильській, Смоленській. У 1976 р. проект експонувався на ВДНГ СРСР і нагороджений бронзовою медаллю.

Устаткування Нововоронезької АЕС також монтувалося за проектом харківських розробників. Серед документів архіву – технологічні карти монтажу турбоагрегату К-500-60/1500 п’ятого блоку АЕС. У проекті розроблена технологія першого в СРСР тихохідного ” (1500 об./хв.) парового конденсаційного турбоагрегату потужністю 500 МВт для атомних станцій із боковим розташуванням конденсатора. Надзвичайно висока питома металомісткість, значні габарити і маса (до 150 т) цілого ряду вузлів турбоагрегату вимагали від розробників використання нових технологічних операцій і спеціальних приладів. Досвід монтажу цього устаткування Нововоронезької АЕС висвітлювався у спеціальних періодичних виданнях.

У проекті 1979 р. монтажу машинного відділення енергоблоку № 1 Південно-Української АЕС також розроблялася технологія монтажу парового конденсаційного турбоагрегату з боковим розміщенням конденсаторів. Крім того, в проекті приділялася увага допоміжного устаткування головної компоновки. Документи проекту були розроблені для головного зразку турбоагрегату нової конструкції, який поставлявся на монтаж заводом-виробником без загальної збірки і заводських випробувань. Освоєння нової технології дозволило скоротити тривалість монтажу майже на 6 місяців у порівнянні з попередніми нормами. У 1985 р. проект експонувався на ВДНГ СРСР і був нагороджений срібною і бронзовою медалями. На виставці експонуються монтажні креслення, технологічні карти транспортування і монтажу, технічні характеристики окремих вузлів устаткування перелічених атомних станцій.

Інший фондоутворювач ЦДНТА України – Харківське відділення інституту «Енергопроект» – веде свою історію з березня 1932 р. За роки свого існування співробітники філіалу забезпечували проектною документацією будівництво електростанцій за планом ДОЕЛРО (Харківська ГЕС-2, Зуївська, Севастопольська ДРЕС та ін.), брали участь у відновленні і реконструкції енергооб’єктів після Другої світової війни, розробляли проекти крупних електростанцій, у тому числі і 8 атомних.

Наприкінці 1970-х рр. відділення інституту займалося розробкою перспективної схеми теплопостачання м. Харкова. За оцінками фахівців потреби міста у теплі з 1980 по 1995 рр. повинні були зрости майже вдвічі, що вимагало пошуків нового потужного джерела теплопостачання. Для вирішення цієї проблеми було визнано за необхідне будівництво атомної теплоелектростанції поблизу Харкова. У складанні проекту брали участь співробітники Львівського, Київського, Єреванського, Свердловського і Горьківського філіалів “Атомелектропроекта”, але генеральним проектувальником було Харківське відділення інституту. Майже 700 справ нереалізованого проекту Харківської АТЕЦ зберігається у фондах ЦДНТА України.

Теплоелектроцентраль, розраховану на два енергоблоки, передбачалося обладнати реакторними установками В-320 з водяними енергетичними реакторами типу ВВЕР-1000, турбінами Т-1070-60 і генератором ТВВ-1000-4УЗ . Проектом передбачалася можливість розширення станції до 4-х енергоблоків. Будівництво Харківської АТЕЦ планувалося розпочати у 1988 р., але після Чорнобильської катастрофи і введення мораторію на будівництво нових атомних електростанцій на території Української СРСР, будівництво було припинено. На виставці представлені креслення генерального плану станції, фрагменти звітів про дослідження сейсмічної ситуації на території Харківської області. Цікавою також є карта корисних копалин району будівництва 1981 р., на якій позначено атомні електростанції, які згодом планувалося побудувати.   
  Звіти про науково-дослідні роботи, які знаходяться на державному зберіганні у ЦДНТА України, розроблені Київським відділенням Всесоюзного державного ордена Леніна проектного інституту «Атоменергопроект». Інститут займається розробкою проектної документації ядерних установок, проектно-конструкторської документації на системи та елементи, важливі для безпечної роботи станції, устаткування з переробки, зберігання та захоронення радіоактивних відходів.   У звітах вивчаються питання загальної перспективи проектування енергетичних об’єктів, охорони навколишнього середовища і раціонального використання ресурсів. Крім того, співробітниками інституту велися пошуки шляхів освоєння нових матеріалів, конструкцій і технологій у будівництві атомних електростанцій, влаштування і впровадження автоматизованих систем проектування. Фрагменти цих робіт представлені на виставці.

Провідний спеціаліст відділу використання

інформації документів ЦДНТА України
Дождьова О. Є.
інформації документів ЦДНТА України
Дождьова О. Є.
22.02.2011
85 років від дня народження М. Ф. Кондратьєва – засновника Центрального державного науково-технічного архіву України
Центральний державний науково-технічний архів (ЦДНТА України) – це унікальне сховище документів з історії вітчизняної науки і техніки. Засновником і першим директором Центрального Державного архіву науково-технічної документації УРСР (зараз – ЦДНТА України) у 1971–1988 роки був Микола Федорович Кондратьєв, ветеран Великої Вітчизняної війни, який понад 40 років свого життя присвятив архівній справі.
Народився Микола Федорович 23 лютого 1926 року у с. Плесо-Кур’я, Хабаровського району, Алтайського краю. Сімнадцятирічним юнаком він потрапляє на фронт. Звідти повертається з нагородами: орденом Вітчизняної війни 1 ступеня, медалями: «За перемогу» над Німеччиною та  Японією та медаллю Г. К. Жукова.
У 1960-му році М. Ф. Кондратьєв здобуває фахову освіту історика-архівіста, закінчивши Московський державний історико-архівний інститут та за розподілом від’їздить на роботу до м. Харкова. Починав свою кар’єру Микола Федорович старшим науковим співробітником Центрального державного архіву Жовтневої революції УРСР. Згодом він зосереджується на роботі з науково-технічною документацією. Зокрема займається підготовкою документів до наукового збірника «Промисловість і робочий клас України».
Багата документальна база ЦДАЖР УРСР дозволила М. Ф. Кондратьєву  зібрати значну кількість матеріалів з питань розвитку окремих галузей промисловості, особливо важкої індустрії. Під час такої копіткої роботи Микола Федорович  вже плекав  ідею створення архіву з історії науки і техніки, де була б зосереджена лише науково-технічна документація.
Мрія Миколи Федоровича втілилася в життя досить швидко. Саме Кондратьєву судилося очолити новостворений Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР у 1971 році. Після тривалого періоду підготовки розпочалося надходження науково-технічної документації до архіву. На державне зберігання надійшла ціла низка оригінальних проектів.  
Микола Кондратьєв встановив єдині принципи науково-технічного опрацювання документів, переданих на державне зберігання до ЦДАНТД УРСР. У зв’язку з тим, що технічні архіви у СРСР тільки-но почали створюватися, спеціальної літератури ще не було, тому методичні посібники для роботи розроблялися безпосередньо у ЦДАНТД УРСР. У 1970 році під керівництвом Кондратьєва була видана «Инструкция про порядок подготовки научно-технической документации для передачи на государственное хранение в ЦДАНТД УРСР» – перший в Україні науково-методичний документ з підготовки науково-технічної документації на державне зберігання. Цією інструкцією користувалися архівісти до 1984 року, коли було розроблено нові «Правила работы с научно – технической документацией в государственных архивах СССР», у створенні яких також  брав участь Микола Федорович. 
Завдяки вмілому керівництву Миколи Федоровича було виявлено і прийнято на державне зберігання значну кількість цінних документів з історії науки і техніки України – проекти Харківської ТЕЦ-2, забудови вулиці Хрещатик у Києві, морського вокзалу в Одесі, відбудови заводу «Запоріжсталь» та ін.  Під керівництвом Кондратьєва був складений «Перелік об’єктів, що відображають основні етапи розвитку народного господарства України». 
За заслуги в організації роботи ЦДАНТД УРСР та наукову діяльність Микола Кондратьєв був нагороджений почесними грамотами Головархіву України та орденом “Трудового красного знамени”, а в 1986 р. йому була призначена персональна пенсія республіканського значення.
Цього року Миколі Федоровичу мало б виповнитися 85 років, до свого ювілею видатний директор не дожив зовсім трішки, його серце зупинилося 17 серпня 2009 року. Проте, він встиг заповісти рідній установі свою документальну спадщину, на базі якої працівниками ЦДНТА України було створено його особовий фонд.
 
Провідний спеціаліст відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Бабич О. В.
17.09.2010
Бут Євген Миколайович (1941–2010): науковець, наставник, людина

Бут Є. М. народився 18 грудня 1941 р. у м. Канаш Тюменської обл. (РРФСР), помер 20 червня 2010 р. у м. Харкові. Закінчив Харківський авіаційний інститут (1966). Викладав у Харківському авіаційному інституті (з 1972–1976, 1984–1986), Харківському політехнічному інституті (1982–1984). Працював у галузевій науково-дослідній лабораторії Міністерства авіаційної промисловості СРСР (1986–1992, начальник), у Національному космічному агенстві України (1992–1996), на Харківському авіаційному виробничому підприємстві (1996–2005); в Інституті проблем машинобудування НАН України (з 2005, начальник відділу формоутворення у машинобудуванні)

Бут Є. М. проводив теоретичні роботи з обгрунтування, розробки та впровадження теплової діагностики елементів і вузлів літальних апаратів та їх двигунів; вивчав проблемні питання загальної теорії експерименту; здійснював космічні дослідження; розробив нові принципи охолодження бортового електронного освітлення за допомогою внутрішніх двофазних металокерамічних плат із капілярним прокачуванням . Автор більш ніж 150 наукових праць.

У 1980 р. захистив кандидатську дисертацію за темою «Сплайн-ідентифікація теплових потоків». У 2004 р. докторську дисертацію за темою «Комп’ютерне моделювання та ідентифікація тепломасопереносу в об’єктах машинобудування (сплайновий метод)». Його метод сплайн-ідентифікації теплових потоків був рекомендований до впровадження в галузі, програму сплайн-ідентифікації включено у бібліотеку програм дизелебудування.

Бут Є. М. брав активну участь у громадському житті Харківського авіаційного інституту 1960-х – 1970-х рр.: очолював команду КВК-ХАІ, був членом художньої ради з естетичного виховання студентів, засновником агітаційно-естрадного театру.

За визначенням колег і друзів: «Евгений Николаевич Бут – математик по определению и психологическому складу характера, человек активны й и увлекающийся, специалист по принятию решений в условиях неопределенности» (із книги Н. О. Олійника «Есть ли жизнь за моторным корпусом» ).
 
Начальник відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Алєксєєнко А. О.
17.03.2010
Газотранспортні шляхи Росія – Україна – Європа: проекти газопроводів у ЦДНТА України
Постійний інтерес до історії розвитку газопромислової галузі України як з боку фахівців, так і пересічних громадян зростає, що пояснюється надзвичайно важливою її роллю в економіці України. Суперечливість думок щодо цієї проблеми робить особливо актуальним необхідність уведення до наукового обігу нових надійних джерел. 
Одним з найбагатших у нашій країні сховищем науково-технічної документації є Центральний державний науково-технічний архів України, до складу фондів якого входять документи, що висвітлюють історію розвитку газової галузі в нашій країні. Серед них – проекти побудови магістральних газопроводів, таких як «Дашава – Київ – Брянськ – Москва», «Краснодарський край – Ростов-на-Дону – Луганськ – Серпухов», «Орджонікідзе – Тбілісі», «Союз», «Прогрес»,  «Уренгой – Помари – Ужгород», а також газосховищ, освоєння газових промислів. 
На виставці представлено  матеріали проектів, розроблених у Всесоюзному науково-дослідному і проектному інституті  транспорту природного газу «ВНІПІтрансгаз» Міністерства газової промисловості СРСР, м. Київ (ЦДНТА України, Р-84).
 
Провідний спеціаліст відділу використання
інформації документів ЦДНТА України
Дождьова О. Є.
07.12.2009
ЦДНТА України: Крізь призму історії (1969-2009 рр.)
Постановление Совета Министров УССР 
от 25 декабря 1969 года № 688
“О мерах по улучшению архивного дела в республике”

Совет Министров Украинской ССР постановляет:
1. Принять предложение Архивного управления при Совете Министров УССР:
– о передаче в 1970 году Центрального архива Октябрьской революции и социалистического строительства УССР из г. Харькова в г. Киев и размещении его в главном корпусе центральных государственных архивов УССР по улице Соломенской 24, строительство которого завершается в 1970 году;
– о ликвидации филиала Центрального государственного исторического архива УССР в г. Харькове и исключении его из сети государственных архивов Украинской ССР, утвержденной постановлением Совета Министров УССР от 17 апреля 1963 года, № 459 (СП УССР 1963 Г. № 4, ст. 34).
Документальные материалы, хранящиеся в указанном филиале, передать в установленном порядке Центральному государственному историческому архиву УССР в г. Киеве. Помещение филиала (400 кв. метров) по ул. Университетской № 13 передать Харьковскому городскому государственному архиву с постоянным складом документальных материалов.

2. В целях централизации хранения и широкого использования научно-технической документации, образующейся в результате деятельности научно-технических институтов, проектных и конструкторских организаций республики, за исключением действующих в системе Академии наук УССР, создать в г. Харькове Центральный государственный архив научно-технической документации УССР и разместить его в помещении по ул. Университетской, 4 и 8 после освобождения их Центральным государственным архивом Октябрьской революции и социалистического строительства УССР. Архивному управлению при Совете Министерства УССР организацию Центрального государственного архива научно-технической документации УССР в г. Харькове осуществить в пределах плана по труду, численности административно-управленческого персонала и ассигнований, предусматриваемых по республиканскому бюджету на содержание государственных архивных учреждений.

Председатель Совета Министров Украинской ССР
В. Щербицкий
Управляющий Делами Совета Министров Украинской ССР
К. Бойко
(на языке оригинала документа)

16.09.2009
Плакати часів Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.
Плакати часів Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., виявлені в особовому фонді астрометриста-картографа, доктора фізико-математичних наук  Б. П. Остащенка-Кудрявцева, який використовував  їх як чернетки для своїх розрахунків...
 
Виставки on-line
Розробки київських суднобудівників (за документами ЦДНТА України)
У 1862 році було засновано машинобудівне підприємство – Київський суднобудівний завод «Ленінська кузня», який є одним із найстаріших в Україні. У 2017 році виповнюється 155 років з дня заснування заводу. Ця виставка приурочена до його ювілею....
Модельний ряд тракторів Харківського промгіганта (проекти Харківського тракторного заводу, що зберігаються у ЦДНТА України)
1 жовтня 1931 року з конвеєра Харківського тракторного заводу (ХТЗ) зійшов перший трактор, що поклало початок діяльності одного з потужних промислових гігантів у галузі тракторобудування. Ювілею цієї події присвячено виставку «Модельний ряд тракторів Харківського промгіганта». Виставкова експозиція охоплює період становлення і найбільш інтенсивного розвитку вітчизняного тракторобудування і демонструє передові досягнення інженерів тракторної техніки 1930-х – 1960-х років....
До 60-річчя відновлення Запорізького титаномагнієвого комбінату та 60-річчя діяльності ДП "ДНДП Інститут титану"
Металургійна промисловість являє собою одну з найбільш розвинутих галузей економіки України. Важливою її складовою є кольорова металургія, яка охоплює видобування і збагачення руд, виробництво та обробку кольорових металів та їх сплавів (усіх, крім заліза). Значна заслуга у розвитку цієї галузі належить Державному підприємству «Державний науково-дослідний і проектний Інститут титану», м. Запоріжжя, якому у 2016 р. виповнюється 60 років. Проектні та науково-дослідні розробки Інституту титану за 1932–1979 роки склали окремий фонд у Центральному державному науково-технічному архіві України (ЦДНТА України). Його історія тісно пов’язана з розвитком потужностей Запорізького титаномагнієвого комбінату (ЗТМК), який 29 червня 1956 р. отримав друге народження як первісток української титанової промисловості, виробивши для країни перший вітчизняний титан. До ювілеїв цієї події та фондоутворювача архів підготував виставку документів з фонду Р-62 (з комплексів 1-141 та 3-14), які демонструють співпрацю Інституту титану та ЗТМК....